Обман слуху

Їду в поїзді. Сусід по купе, з вигляду студент, тихенько слухає на блютуз-колонці Wish You Were Here «Пінк Флойда». «Ого! — думаю. — Є ще молодь в порохівницях. Я не останній з могікан — передостанній». «Пінк Флойд» закінчується і починається така бум-ца-ца, що на багажну полицю ховайся. Чувак, виявляється, радіо слухав )

Мистецтво фемінітиву

Фемінітив від слова гуру — гурія.

Мистецтво логічного наголосу

Таємне знання старих редакторів: логічний наголос в українській мові падає на кінець речення.

Все для жінок і Для жінок — все. Відчуйте різницю в асортименті )

Твір ≠ книжка

Емпіричні спостереження засвідчують, що не всі перекладачі відрізняють твір, який їм замовили перекладати, від книжки, з якої вони перекладають.

Твір — це текст. Книжка — це предмет, який можна потримати в руках. Це не одне і те саме. Твір публікують у формі книжки. І в книжках є технічна інформація, яка стосується не твору, а книжки, — перекладати її не треба.

Не треба перекладати каталожних карток Бібліотеки Конгресу, що їх на звороті титулу друкують. Навіщо це українському виданню? Хтось хоч раз бачив українську книжку з каталожною карткою Бібліотеки Конгресу? Так само не треба перекладати, що книжку «Надруковано у США на безкислотному папері» — ваш переклад опублікують в Україні на кислотному. Подібні речі — привід задуматися, чи розуміє перекладач, що він робить.

Треба подумати «Що я роблю? Чи є в цьому смисл?». І в разі сумнівів ввічливо перепитати свого редактора.

Про перекладачів, які беруть дурне в голову і перекладають зайве, є анекдот, як офтальмолог просить пацієнта прочитати нижній рядок в таблиці перевірки зору. Той читає:

— Віддруковано в Крижопільській друкарні № 2. Замовлення 25-1103. Тираж 5000 примірників.

Клясер

Я окремо колекціоную в перекладацькому щоденнику гру слів у комерційному копірайтингу. Коли якось дотепно обігрують назву фірми або те, що вона виробляє, я такий хід записую і придивляюся, як його зроблено.

Жанр складний, тому хороший жарт трапляється рідко. Зіграти тонко, зі смаком, треба вміти.

З останнього, що трапилося на очі:

inkspired (чорнила фірми Lamy)

illegal pad (блокноти фірми Blackwing, яка постачає канцелярію у Білий Дім; на цьому прикладі можна перевіряти лінгвокраїнознавство у студентів: пояснив у чому жарт — отримав залік)

newphoria (рекламне гасло айфона-15 на офіційному сайті; українізували, враховуючи складність задачі, непогано: мрійновації)

моно спробувати (новий дизайн Монобанку; рано чи пізно вони обіграють, якщо ще ні, класичне моно? нуно!)

Улюблений приклад дорогої редакції — американська аудіофільська фірма Schiit. У неї геніальні рекламні гасла Schiit Happens і A Piece of Schiit. Мало яка фірма вміє поставитися до себе з такою самоіронією.

Якщо якісь такі приклади зачепилися вам за пам’ять, накидайте, будь ласка, у коментах.

Фірмá

Є знаменита фотографія Стіва Джобса — він сидить вдома на підлозі під торшером Tiffany. Нею іноді ілюструють мінімалізм у побуті. Мовляв, речі поневолюють — беріть приклад з генія.

Цей же епізод з’являється у спогадах доньки Джобса Лізи. (Він багато років не визнавав, що це його донька. Травму вона, може, й залікувала, але шрам, судячи з книжки, лишився глибокий.) Дівчинка ніяк не могла второпати, чому в батька меблів немає — він же такий багатий.

Натомість фотка ця не про мінімалізм, а про болісний, на межі з душевним нездоров’ям, перфекціонізм. Усі предмети в кадрі дуже, дуже дорогі.

Біографу Айзексону Джобс розповідав, що йому просто не траплялися меблі, які не викликали би огиди. Коли трапилися — він купив (це була кухня німецької фірми Miele за половину грошей світу).

Його ідея (вона ж закладена в ДНК Apple) була в тому, що «правильний» предмет дає чуттєве задоволення — дивитися на нього і торкатися його має бути приємно. Виробник, який це розуміє, заряджає цінник по повній.

Орендарі

Ще один предмет колекціонування дорогої редакції — незвичні для сучасного ока нюанси на старовинних книжках.

Так з імпринту брошурки про австрійський концтабір Талергоф, який діяв під час Першої світової війни, ми дізнаємося, що в 1933 році у Львові видавали пропаганду російською мовою. Пропаганда, схоже, білогвардійська, еміграційна, бо орфографія добільшовицька, з ятями і єрами.

А типографія Ставропігійського інституту не сама це друкувала, а здавала верстати в оренду, про що й написано не де-небудь, а в імпринті — в найбільш видному місці. (Є сучасні видавці, які навіщось, крім своєї назви, пишуть в імпринті форму власності: наприклад, ТОВ. Робити так не треба, це поганий смак. Форма власності і назва — різні речі.)

Видавництва від типографій відділилися за історичними мірками зовсім недавно, буквально вчора. Доти це були функціональні синоніми. Все, що зараз робиться у видавництві, в епоху металевого набору робилося безпосередньо в типографії через особливості технології.

Зайве слово

Відкрию вам видавничий секрет: люди, які працюють над книжкою, між собою завжди називають її не так, як написано на обкладинці, а коротше. Зазвичай одним словом, рідше двома. Ясна річ, що ніхто при цьому не оперує підзаголовком. Така внутрішня назва — це ніби домашнє ім'я дитини — воно коротше за офіційне і «вільніше». Іноді з того, як редактори спонтанно починають називати книжку, можна вийти на оптимальну маркетингову назву (назва має «продавати», це тонке мистецтво вгадати).

Так от, бувають назви книжок, в яких зайве слово на обкладинці очевидне. Ось вам два приклади. Розкішна книжка сценариста Роберта Макі називається «Історія на мільйон доларів». Приберіть абсолютно непотрібні долари і вийде набагато краще й ідіоматичніше: «Історія на мільйон».

Або візьмімо відому книжку Сіддгартхи Мукерджі «Імператор усіх хвороб. Біографія раку». Займенник усі тут, на мій смак, теж зайвий. Приберіть його і стане краще: «Імператор хвороб. Біографія раку».

Що коротша і влучніша назва, то більше в ній енергії — читач це відчуває.

ЩО Я ЧИТАЮ (І НАВІЩО)
Зі старої інкарнації Прим. пер.

Майкл Голд. Іст-Сайдські новелі
Пер. з англ. М. Йогансена, П. Петрова, В. Мисика (Х.: ДВУ, 1930)

В пору навчання художники сидять по музеях і перемальовують роботи старих майстрів — вбивають ремесло в пальці. Немає кращого способу чогось навчитися, ніж повторити своїми руками. Так само й перекладачеві буває корисно пороздивлятися кракелюри на трудах великих попередників.

Історія світової літератури безнадійно забула американського письменника Майкла Голда. Та й українською його переклали тільки тому, що чоловік записався в комуністи. Великих чеснот в його оповіданнях ніхто тепер не побачить — наївні замальовки з життя міської бідноти, прокльони в бік капіталізму, американська мрія уб’є тебе, синку, і всяке таке.

Єдиний смисл читати Голда зараз — це переклад. Припускаю, що для свого часу — надворі 1930 рік — він був цілком собі звичайним, бо й книжка прохідна, але мастерство, як в анекдоті, не пропьеш: Йогансен, Петров (не плутати з Домонтовичем) і Мисик своє діло добре знали.

В японській естетиці є поняття «сабі» — це краса, яку оприявнює час (її, наприклад, випромінюють дорогі вінтажні автомобілі). Отак і з перекладом оповідань Голда — час показує його красу. Сучасна українська мова помітно відрізняється від мови 1920-х років, і ця різниця створює ефект остранения (Йогансен називав його «поновленням»). Як не парадоксально це прозвучить, книжки 1920-х років — джерело свіжості. Протріть слова від патини — і вони заблищать.

Сам текст Голда — нічого особливого. Це побутові сценки з життя штетла, який переїхав з крижополя у Нью-Йорк і назвався Іст-Сайдом, але залишився штетлом, бо раніше людям межа осілості злетіти заважала, а тепер капіталізм — зробив усіх «безнадійними невільниками заробітної плати».

А от переклад дуже кльовий — аж п’ять сторінок виписок зробив. Пригощайтеся вишеньками:

спалахнула червінь
(= перше сонце встало)

людей легко усвоїти їжею
(= голодний собі не господар)

пустив його в злидні
(= розорив, рос. пустил по миру)

тюрмар
(= охоронець у тюрмі)

цукралики
(= карамельки; enjoy responsibly — кілька «рецензентів» мені «ломиголовку» у спогадах Фейнмана не пробачили)

сюрчання швацьких машин
(прекрасний приклад ономатопеї, по-простому, звуконаслідування)

староденна єврейська мова
(розкішний прикметник — колись нею говорили, а тепер ні)

напав на добру справу
(знайшов вигідний бізнес)

Завжди цікаво спостерігати, як українська мова обходиться без звичних для нас слів:

професійний стрілець
(= кілер)

безболна палиця
(= бейсбольна битка)

пристрої для розваги
(= атракціони)

старцювати
(= бомжувати)

спекулянт по маєтках
(= ріелтор)

Зацініть, яке хороше слово для «штрейкбрехера» — страйколом

І наостанок моє улюблене:

єврейчуки
(юрба галасливих єврейських дітей на вулиці; який зворушливий Jewish-Ukrainian encounter відбувається в цьому слові)

#книгопанорама #пропереклад

Мистецтво дистанції

Між автором і героєм завжди буває якась літературна дистанція. Навіть коли герой — це альтер его автора, а висловлювання принагідне, не закарбоване на папері в епічній формі.

У житті працює той самий принцип: вік, стать, освіта, сімейний статус і безліч інших речей задають соціальну дистанцію між будь-якими людьми. Вона може бути мінімальною, як у старих друзів, але вона є.

Якщо дистанцію вибрати неправильно, це чутно. Наприклад, не можна просто так взяти і назвати класика на ім'я — ми цим самим ніби робимо дистанцію меншою, ніж вона мала би бути, і виникає стилістично сумнівна нота.

«Вільям написав п'єсу про двох закоханих». «Альберт опублікував цікаву статтю». «Людвіг зіграв нову сонату». Такі речення мають спиратися на контекст, який їх уможливлює.

На десерт задумався: чи можна було «переїхати» з окупованої України в Німеччину в 1944 році, чи це якимось іншим дієсловом має називатися?

Рекламна кампанія велосипедів для дівчат

Катайтеся, чорнобриві

Жовтогаряча республіка

Забавний приклад явища, яке я називаю overukrainian, трапився в одній історичній книжці.

Є в Африці річка і колись була одноіменна республіка-колонія. Англійською вона називається Orange, російською — Оранжевая.

В українському перекладі колонія фігурує під назвою Помаранчева. Іронія в тому, що такий хід, незалежно від того, з яких міркувань ми його зробили, красиво заводить нас у манівці.

Річ у тому, що оранжевий у цій назві стосується не кольору, тому його не можна просто так синонімізувати. Річку і колонію було названо на честь династії Оранських (англ. House of Orange). Тобто, по-хорошому мало би бути Оранська річка і Оранська республіка, але так уже історично склалося (ймовірно, через вплив російської мови), що вони у нас теж Оранжеві. (Прихильників Оранських, які очолювали боротьбу Нідерландів за незалежність у ХVІІ столітті, називали оранжистами. Справу заплутує те, що оранжевий — династичний колір Оранських, збірна Нідерландів з футболу грає в оранжевій формі.)

Перефарбовуючи все це у помаранчеве, ми тим самим виказуємо, що не цілком розуміємо, що робимо, пробач нам, отче. Переконатися, що хід хибний, дуже просто: замініть «колірну» назву на синонімічну — Жовтогаряча республіка.

Цікаво, що вікіпедія теж збиває читача з пантелику помаранчевим. І це хороший приклад, що вікіпедія — не скрижаль завіту, а user-generated content.

(Ремарка в дужках: якщо комусь здається, що помаранч більш українське слово, ніж скомпрометований російською мовою апельсин, то я вас розчарую — обидва запозичені :)

Словом, якщо на клітці з жирафом написано «Слон», не вір очам своїм.

Оголення прийому

Донька, 7 років, перший клас, грається в ролях іграшковими звірями — говорить за них різними голосами. Чую краєм вуха, як звірі з'ясовують стосунки:

— Ти мені збрехав!
— Ти тупий? Це художній прийом!

Дерусифікація капіталізму

Від вулиць Леніна ми вже, здається, звільнилися. Старався Ілліч, реалізував підступний план австрійського генштабу — створив Україну, як учить нас новітня російська історіографія, а ніякої вдячності.

Поступово з топонімічної гри вибувають і гравці другої ліги: всі ці Бєлінські, Добролюбови та інші Тімірязєви.

Є ще одна, не така явна площина російсько-імперського. Цікаво, чи дійде черга до неї. Це торгові марки типу «Жирнов», «Ковбаскофф», «Цар-хліб» і т. д.

Навряд чи маркетологам ішлося про тонкі семіотичні матерії, тут обійшлося без злого умислу, але по факту вони корисні ідіоти чужої культури. (Було в Леніна таке поняття — корисний ідіот. 100 років минуло, а пояснювальну силу воно зберегло.)

В російській мові є неперекладне слово пошлость. Оце вона. Закону такі назви не порушують, але склад злочину проти доброго смаку зрозумілий. Станом на 2024 рік такі назви в Україні непристойні.

Думка до бізнесменів дійде, якщо люди купуватимуть у тих, хто не підігрує культурі ворога.

Витвір уяви писателя
Зі старого Прим. пер.

Сьогодні 165 років з дня народження Артура Конан-Дойля, автора книжок, що їх дорога редакція перечитувала найбільше разів. З цієї нагоди повторю пост п'ятирічної давності

* * *
На днях Артуру Конан Дойлю виповнилося 160 років. Проза буднів завадила дорогій редакції привітати його в той же день, але з півторасталітньої відстані це, сподіваюся, невеликий гріх. Тим більше, що у мене є для шанувальників автора тонкий подарунок: передмова до першого українського перекладу Шерлока Холмса. Надворі 1908 рік. Останній абзац особливо душевний.

· · ·
Артур Конан Дойль (Doyle), шкоцький повістяр, зродив ся 22 мая 1859 р. в Едінбурґу. По укінченю середної школи й універзітетських студій став лікарем, а рівночасно почав свою літературну діяльність.

Та його діяльність є незвичайно об’ємиста. Особливо вславив ся він своїми повістями з пригод тайного аґента, Шерльок-Гольмса. Тих повістей, зібраних під заголовком: «Adventures of Sherlock Holmes» (Пригоди Шерльок-Гольмса) тай «Memoirs of Sherlock Holmes» (Дневник Шерльок-Гольмса), є така величезна скількість, що прямо чудувати ся треба, яку буйну фантазію має їх автор.

Тому, що пригоди Шерльок-Гольмса, читають ся з незвичайно великим заінтересованєм і розходять ся у нас в польських перекладах в тисячках примірників, зважили ся ми подати українській публиці де-що з тих славних пригод в нашій рідній мові. Досить придивити ся по львівських книгарнях, трафіках, по зелізничих кіосках, а зможемо собі виробити понятє, який великий попит мають Дойлеві оповіданя. Ми мали вже нагоду познакомити наших читачів з одним оповіданєм Дойля, «Остров божевільних»; се оповідане подобало ся загально. На літературний додаток отже вибрали ми отсе одну з найкрасших повістей з тої области, «Кровавий шлях».

Хоч ми пересьвідчені, що надто великої вартости літературної пригоди Шерльок-Гольмса не мають, та друкуємо їх в тій ціли, щоб не давати українській публиці нагоди кормити ся польськими перекладами тай своїм грошем збогачувати русиноїдну польську пресу. Вкінци ще одно: по польських переводах Дойля друкуєть ся звичайно навіть портрет славного тайного аґента, Шерльок-Гольмса, очевидно для аґітації. Шерльок-Гольмс не є жадна історична, реальна особистість — се витвір уяви писателя.

В. Д.

Львів, 18 мая 1908 року

Про правильний понт і користь ходити пішки

У дитинстві бабуся, сама про це не здогадуючись, дала мені один урок. Смисл з нього я видобув через багато-багато років, уже після істфаку.

Йти від нашої хати до церкви хвилин 15. Тоді здавалося, що це дуже далеко, і якось я спитав бабусю, чому ми йдемо пішки, коли можна на машині під’їхати. Бабуся відповіла, що тих, хто пішки приходить, Бог одразу слухає, а тих, хто машиною приїхав, у чергу ставить. Іншими словами, їхати в церкву машиною, якщо можеш прийти пішки, — прояв неповаги. Хочеш наблизитися до Бога — доклади зусилля.

Згодом я вичитав подібний епізод у спогадах Рокфелера. Син попросив у нього машину на випускний вечір, а той відмовив. «Ми ж Рокфелери...», — почав шукати аргументів син, а батько відповів: «Саме тому ти маєш прийти туди пішки». Тут водночас і урок скромності, і підказка правильного понту: коли всі приїжджають на машинах, то спосіб виділитися — це прийти пішки.

Історія знає ще красивіший випадок на цю тему. У 1917 році, під кінець Першої світової, Британська імперія перемогла Османську і отримала фактичну владу над Палестиною. Командувач британців Едмунд Аленбі через стрій солдатів увійшов в Єрусалим. Пішки.

Такий хід не просто естетично красивий — він безальтернативний, а тому цілісний. Уявіть, що генерал Аленбі в’їхав в Єрусалим на автомобілі або ще гірше — на ослику.

Антиприклад

Я думав, що такий високий стиль уже вийшов з моди. Але схоже, що ні.

…or your button back
Зі старого Прим. пер.

Пошуки однієї цитати привели мене до знаменитої книжки Дарвіна «Подорож натураліста довкола світу на кораблі “Бігль”». Це та сама подорож, з якої він привіз теорію еволюції. Замість виписати цитату і йти далі завис на цілу годину, так цікаво.

Підходить, значить, корабель «Бігль» до Вогняної Землі. Дарвін милується суворими пейзажами і розповідає, що капітан Фіцрой уже бував у Патагонії. І прикупив там за один перламутровий ґудзик дитину (магнітики на холодильник придумають пізніше).

Хлопчика назвали за номіналом — Баттон, що в перекладі з англійської означає Ґудзик. Треба сказати, що капітан Фіцрой тягар білої людини ніс гідно — Ґудзика не бив, їсти давав і навіть навчив грамоти.

На кораблі було ще кілька патагонських тубільців з минулої подорожі — капітан узяв їх у заручники, бо хтось в англійців шлюпку спер. Сам факт їхньої присутності на борту натякає, що повернути шлюпку це не допомогло. Капітан Флінт з «Острова скарбів» викинув би тубільців за борт, а капітан Фіцрой аж в Англію повіз.

Далі Дарвін міркує, що різниця між «дикунами» і «цивілізованими людьми» більша, ніж між дикими тваринами і домашніми, і, боюся, коли прогресивні хунвейбіни дочитають до цього місця, то заслуги перед наукою його не врятують.

Як ви знаєте, «подорож натураліста» стала епохальною подією в історії пізнання. На Галапагосах Дарвіна осяяло, і він розгадав секрет соусу: розмаїття живої природи — результат пристосування до середовища, а не гра божественної уяви.

Щоб потрапити в команду, Дарвін збрехав на медкомісії і взагалі не отримував платні. З його боку це було, вживаючи сучасну мову, волонтерство. Та найпікантніша деталь експедиції — навіщо капітану Фіцрою вона взагалі здалася?

«Для капітана Фіцроя одним із головних мотивів іти в нове плавання було бажання повернути цих тубільців на батьківщину». Кінець цитати.

Отак горопашний хлопчик вартістю в один перламутровий ґудзик доклався до теорії еволюції.

«Гарфілд у кіно»
(The Garfield Movie, 2024)
#кінопанорама

Що може бути краще, ніж взяти суботу, взяти дитину і сходити в кіно? Тільки взяти попкорну.

Що вам сказати за «Гарфілда»... Беремо «Місію нездійсненну» (я не жартую — «Місія» в «Гарфілді» на рівні прямих цитат і саунду, чого дитина ніяк не впізнає). Додаємо педагогічну лінію про возз’єднання кота-батька з котом-сином і отримуємо... На цей раз нічого особливого не отримуємо, до вищої ліги «Гарфілд» помітно не дотягує.

Хороший мультик — це насамперед хороша історія. Хороша в цьому випадку означає проста. Тією архетипною простотою, яка є, наприклад, у «Королі Леві» (в грудні, якщо ви раптом не знаєте, вийде пріквел про Муфасу).

Вердикт: і кіт у мультику безпородний, і мультик безпорадний. Сходити, якщо дитина захоче. А так, то можна пропустити. 6/10

Будинок «Слово» (2024)
#кінопанорама

Є фільми чорно-білі в прямому смислі, а є в переносному. Цей — в обох. З чорно-білою картинкою зрозуміло — так простіше знімати стародавню натуру. З чорно-білими героями теж зрозуміло — так простіше вписатися в лінію партії.

Автори ніби не вирішили, що вони хочуть зняти: алегорію про хтонічну суть радянської влади чи нуар про життя радянських письменників. У підсумку вийшло трохи картонне кіно: щоб ми не помилилися, хто тут поганий, йому дали російське прізвище і фізіономію Путіна. На жаль, такої приємної однозначності в природі не буває.

Найбільше сподобалася Раїса Троянкер, головна наша німфоманка. Ще вчора про неї ніхто не знав, а сьогодні це фамфаталь № 1 — БДСМ з Сосюрою. Українізація працює.

Як історична і, головне, художня конструкція «Будинок “Слово”» просить знижки. Як алегорія... Ну, може бути, якщо глядач не розбещений феліні-пазоліні. Тонші мережива на тему митець і влада можна знайти у фільмі «Життя інших» (Das Leben der Anderen, 2006) — заслужений оскар