Боляче дивитись на чужі радощі

Це не завжди заздрість. Частіше — біль від того, що колись ми теж могли радіти, але тепер ніби втратили цей доступ.
Коли хтось поруч щасливий, ми мимоволі стикаємось із власною порожнечею. З тим, що болить, не здійснилося, не вдалося. І тоді чужа радість звучить як нагадування: «у тебе цього немає».

Це болісно, але чесно. Бо цей момент відкриває не темряву, а потребу.
Потребу знову відчути життя — по-своєму, без порівнянь.
Іноді шлях до власної радості починається не з досягнень, а з того, щоб дозволити собі сумувати про те, чого не вистачає.

🎨 Ти — дизайнер, просто ще не знаєш про це

⚡️ Безкоштовний міні-курс з UI/UX-дизайну — старт для нової ІТ-професії, де не треба вміти малювати!

https://i.goit.global/5pJMN

За 4 дні ти:

▫️ Створиш прототип і клікабельний макет мобільного застосунку
▫️ Освоїш Figma — топовий інструмент UI/UX-дизайну
▫️ Зрозумієш, чи це твоє

🎁 Після реєстрації — бонус: «Штучний інтелект для дизайнера»

👉 Реєстрація тут: https://i.goit.global/5pJMN

®️

Відчуття, що «зі мною щось не так»

Ми часто носимо це відчуття роками — ніби є якась невидима помилка, яку треба виправити, щоб нарешті бути «достатнім».
Корінь цього почуття — у досвіді, де прийняття було умовним: коли любили не нас, а нашу слухняність, зручність, успіхи. І тоді кожен збій здається катастрофою.

Ми вчимося дивитися на себе очима тих, хто колись не витримав нашої справжності. І не помічаємо, що вже давно можемо дивитись інакше.
Бути «неідеальним» — не помилка, а спосіб залишитись живим.
Можна не виправляти себе — а спробувати почути: що у мені зараз хоче жити, а не виправлятися?

Коли хочеться зникнути

Бувають дні, коли не хочеться нікого бачити. Коли навіть тиша здається надто гучною.
Таке бажання — не про слабкість. Це спосіб психіки сказати: «мені забагато».
Ми звикли жити в режимі постійного включення — реагувати, відповідати, тягнути. Але людська психіка має межі.

Іноді зникнути — це не втекти, а повернутись до себе. Зняти напругу, перестати бути для всіх і хоч трохи побути просто собою.
Можна не зникати назовсім, а лише на мить — у спокій, у дихання, у себе.
Саме з таких моментів потім повертається здатність жити далі.

💸 «Зелена п’ятниця» від Visa та ПриватБанку повертається — і кешбеки теж!

До 30 листопада ловіть до 20% кешбеку за покупки картками Visa від ПриватБанку в Україні та за кордоном.

🎁 Що отримуєте:
• До 20% кешбеку — кафе, ресторани, техніка, одяг, дитячі товари, АЗС.
• До 10% кешбеку за оплату з «Конверту» (Google Pay / Apple Pay).
• Безвідсоткове користування кредитними коштами до 3 місяців для нових власників кредитної картки ПриватБанку.
• Від 5% кешбеку за першу покупку через «Оплату частинами».
• Знижки від партнерів: ASBIS (Apple), MakeUp, Comfy, Епіцентр, Rozetka — до 10%.

👉 Активуйте персональні кешбеки у «Привіт» в Приват24 — тисніть на долоньку та обирайте найвигідніше 💙💚
#ПриватБанк #Visa #Привіт #ЗеленаПʼятниця

 #promo

Імпостер-синдром

Іноді здається, що будь-який успіх — випадковість, а ось-ось «викриють» тебе.

Це відчуття — не про об’єктивні досягнення, а про внутрішній голос, який не приймає твою гідність. Він шепоче: «Ти не заслуговуєш», «це не надовго», «усе було випадково». Часто імпостер живе там, де дитяча потреба в схваленні була нерегулярною або умовною: ти вчишся вважати похвалу тимчасовим явищем, а не правдою про себе.
Боротися з ним не означає луснути від гордощів. Це значить вчитися помічати, коли голос сумніву активується, і м’яко повертати увагу на факти: зроблене, вкладене, пройдений шлях. Іноді достатньо тихо промовити: «Я зробив це. І в цьому є частина мене».

Визнати свою працю — це не надмір, це акт справжності.

Кінець осені має свою магію: повільні ранки, пухкі шарфи й особлива потреба в теплій чашці кави 🍁🧣
Саме зараз хочеться чогось яскравого на смак — і тут у гру входить кава від 25 Coffee Roasters🥰
Кожен знайде для себе смачну та ароматну позицію❤️

🔥 І увага! Спеціально для наших підписників діє знижка – мінус 15% на зернову каву (окрім дріпів, наборів та комбо).
Просто введіть промокод PSY20 на сайті — і кожна чашка стане теплішою й доступнішою ☕️💛

🟡 На сайті доступний підбір кави за смаком + завжди безкоштовний помел.
🟡 Є можливість придбати Підвішену каву для ЗСУ, яка дістанеться нашим захисникам.
🟡 З кожної пачки кави лінійки 25 Coffee Roasters перераховують 25 грн на допомогу армії.

Кінець осені може бути теплим — якщо в руках ваша улюблена кава від 25 Coffee Roasters🥰

Не проґавте: промокод PSY20 вже активний! 🔥🍂

Невизначена втрата

Іноді втрата не має ясних країв: людина поруч є фізично, але емоційно — ні; або близький пішов, але без поховання образу.

Такі втрати не дають можливості попрощатися, тому горе застрягає в підсвідомості. Це може бути хвороба, що змінила людину; еміграція, яка розірвала зв’язок; чи стосунки, що завершилися без ясності. У такі випадки наші традиційні ритуали прощання не працюють, і ми застрягаємо між надією й болем.

Працювати з цим — означає дозволити собі відчувати невизначеність, шукати символічні ритуали, створювати власні маркери прощання чи пам’яті. Це повільна робота: давати ім’я тому, що не можна покласти в коробку.
Навчитися жити з невизначеністю — це навчитися давати собі право на сум у його нечітких контурах.

Самопідривні патерни

Часом ми робимо кроки, які ніби підривають наші власні плани — від відкладання до руйнівних виборів.
Самопідрив — це спосіб ненавмисно зберегти знайоме страждання, бо воно хоч і болюче, але передбачуване. За ним часто ховається страх успіху, страх близькості або невіра у власну гідність. Ми наче підсвідомо прокладаємо шлях, який підтвердить стару істину: «я не витримаю».
Розпізнати патерн — перший крок: помітити, коли вибір повторюється і що передує йому у відчуттях. Далі — дбайливо вчитися новим стратегіям: маленькі експерименти, підтримка, плани, що враховують людську вразливість.

Змінити сценарій — значить дозволити собі іншу історію, не обов’язково без страху, але з більшою турботою про себе.

Вітаю. Мене звати Валерія. Я психолог, гештальт-терапевт.

Психотерапія допомагає знаходити способи полегшувати людські переживання, обережно і дбайливо зцілювати душу і тіло.

Мої принципи: повага до унікального шляху кожної людини, індивідуальний підхід, конфіденційність, делікатність, чесність, толерантність, уміння слухати та чути.

Працюю з такими запитами:

• Складні емоційні стани: тривога, апатія, провина, сором, злість, сум;

• Пошук власних опор та усвідомлення потреб, пошук себе і власних сенсів;

• Порушення особистісних кордонів, емоційне виснаження, занижена самооцінка;

• Переживання втрати, горювання.

Формат: індивідуальна консультація онлайн (Zoom)
Тривалість: 50 хвилин
Вартість: 1000 грн

Буду рада вам
+38 063 836 82 18 (Viber, Telegram, WhatsApp)

Вина тих, хто вижив

Коли ти перейшов через лихо живим, поруч лишилися ті, хто не зміг — і виникає тяжка провина.
Вина вижившого — складне почуття: «Чому мені пощастило?» Воно може переслідувати роками і робити радість провиною. Часто така вина блокує відновлення: людина відчуває, що не має права на щастя. Робота з цим починається з визнання болю й дозволу приймати підтримку, а також з пошуку способів вшанувати тих, хто пішов — через пам’ять, дії, зміст.

Поступова прощальна робота дозволяє повернутися до життя, не зраджуючи пам’ять. Немає «правильного» рецепту, є шлях маленьких кроків у прийнятті.
Жити далі — не означає забути, воно означає бережно нести пам’ять і дозволити собі існувати.

Страх середнього віку — не лише про роки

Коли життя підводить під сумнів колишні цінності, з’являється тривога: чи це все, що я хотів(ла)?
Перехід середнього віку часто приносить питання: ким я був і ким став? Зовнішній успіх може співіснувати з внутрішнім пустирем. Це не тільки біологія — це дзвінок до переосмислення: що далі, які нові сенси? Дехто відчуває втрату молодечих ілюзій, інші — страх, що часу замало.

Це хороший момент для інвентаризації: від відносин до мрій. Маленькі оновлення — хобі, відносини, спосіб догляду за тілом — можуть стати початком великої перебудови. Іноді свобода приходить у визнанні: деякі мрії вже не для мене, але є інші, що ще приносять життя.

Середній вік — це не кінець шляху, а запрошення на іншу дорогу.

Цифрова близькість vs реальна близькість

У мережі ми можемо бути відкритими, але чи це замінює справжню зустріч?
Лайки та меседжі дають відчуття контакту, але вони легко замінюють глибокі бесіди, тілесну присутність, тривале слухання. Дистанційна близькість іноді створює ілюзію розуміння, але не навантажує нас відповідальністю бути з іншим у щоденних труднощах.

Різниця не в технології, а в якості: наскільки ми готові витримати паузи, тривогу, нудьгу поруч і при цьому не втекти у смартфон? Баланс — це вибір: користуватись зв’язком для з’єднання, а не для уникнення.
Цифрове тепло не завжди дорівнює затишку поруч; перевірка цього — у реальних днях і тиші разом.

Блок творчості — коли боїшся показати себе

Творчість проситься назовні, але щось зупиняє: страх критики, сором, внутрішній цензор.
Творчі блоки — це не тільки про «немає ідей». Це часто захисна реакція: краще не показувати, ніж ризикувати відмовою або приниженням. Дитячий досвід осуду або відсутність відгуку вчить ховати голос. Але саме через виставлення вразливості народжується творче життя.

Почати можна без великих жестів: робити для себе, експериментувати у безпеці, дозволяти невдале. Навколо себе шукати людей, які не знищують, а бережно відгукуються. Малими кроками повертається сміливість — і з нею творення.
Показати себе — це ризик, але й шлях до радості творіння.

Вигорання доглядача

Коли ти той, хто завжди дає, приходить момент, коли джерело виснажується.

Доглядачі — батьки, медики, родичі людей з травмою — часто працюють у режимі безперервного емоційного витрачання. Спочатку — відчуття сенсу й потреби, потім — виснаження, емоційне відчуження, почуття провини за «втомленість». Це вигорання не про недостатню любов, а про перевантаження емпатією.

Для відновлення потрібні не лише відпочинок, а й підтримка, межі, можливість проговорити свій стан і час для власних ресурсів. Вміння просити допомоги — не розкіш, а необхідна складова професійної чи сімейної стійкості.
Піклуватися про інших — не означає знищувати себе в ім’я допомоги.

Відмова без вини

Коли ти постійно погоджуєшся, всередині збирається тягар, який важко нести.

Вміння відмовлятись — це не грубість. Це про збереження своїх меж і ресурсів. Багато хто з нас виріс з установкою «бути корисним = бути в безпеці», тому слово «ні» звучить як загроза. Але без нього життя перетворюється на нескінченне нагромадження чужих очікувань.
Навчитися казати «ні» — це навчитися слухати: чи хочу я це робити? Чи залишиться в мене енергія після цього? Починати можна з маленьких «ні», з пояснення короткого й м’якого: «Дякую, але я не можу зараз». Ця простота навчить оточення поважати твої межі.

Сказати «ні» — це іноді найбільш ніжний спосіб піклування про себе.

Життя у режимі невизначеності

Невизначеність може стати постійним фоном — і це виснажує сильніше, ніж очевидна проблема.

Коли майбутнє не малюється чіткими лініями, нервова система працює в режимі підвищеної готовності: ми скануємо новини, плануємо і одночасно відчуваємо, що плани хитаються. Це не лише про інформацію — це про втрату опори: де раніше був план, тепер порожнеча. У такому стані важко мріяти, важко вкладатися у проєкти, важко віддавати серце іншим, бо весь ресурс іде на те, щоб тримати баланс.
Дбайливість до себе тут — це не розкіш, а стратегія виживання: прості ритуали, обмеження інформаційного потоку, маленькі стабільні дії, які говорять тілу: «ти в безпеці». Навчитися жити з невизначеністю — означає дозволити собі певний контроль там, де він можливий, і прийняття там, де немає відповіді.

Невизначеність не зникає миттєво, але її можна навчитися носити, не втрачаючи себе.

Смуток за втраченим майбутнім

Іноді сум приходить не через те, що сталося, а через те, що могло бути.

Ми мріємо про майбутнє — робимо плани, візуалізуємо, уявляємо себе через п’ять чи десять років. І коли життя змінює ці плани — через хворобу, війну, розрив або інші обставини — виникає особливий вид жалю: жалоба за втраченими можливостями, за сценаріями, які вже не здійсняться. Цей сум не завжди визнаний: суспільство чекає «пристосування», а внутрішня втрата залишається без ритуалу прощання.
Дати ім’я цьому суму — перший крок до зцілення. Можна створити символічні прощальні ритуали, писати листи втраті, говорити з близьким чи терапевтом. Через це приходить не повернення минулого, а можливість вибудувати інші мрії на ґрунті правди.

Плакати за тим, чого не сталося — це нормально. Це частина шляху до нового сенсу.

Втома від вибору

Коли варіантів забагато, навіть найпростішу дію важко зробити.

Ми живемо в епоху нескінченних опцій: кар’єри, стосунків, підходи до виховання, способи харчування, формати відпочинку. Це ніби свобода, але часто вона паралізує: страх прийняти «неправильний» вибір з’їдає енергію, а рішення відкладаються вічно. У такому стані з’являється втома вибору: ми втрачаємо радість від рішення і почуваємось відповідальними за кожну дрібницю.
Протиотрута - раціональне спрощення: обмежувати варіанти, встановлювати часові рамки, маленькі тестові кроки.
І пам’ятати: вибір рідко є катастрофою. Життя складається з послідовності малих рішень, не з ідеального вибору одного разу.

Обирати - це людське, помилятися - теж. І це дає досвід.

​​Englishdom вперше запускає групові уроки англійської!
Живі онлайн-заняття в міні-групах до 7 студентів на власній інтерактивній платформі — жодних PDF-файлів.
Вартість від 220 грн/урок у стартових групах.
🎁У подарунок — безлімітні спікінг-клуби
👉 Перші групи формуються зараз — залишай заявку, щоб встигнути