Коли Джон Сміт закінчував коледж, він уже геть забув про те, як упав на льоду того січневого дня 1953 року. По правді, йому було б важко пригадати це, вже коли він закінчував учитися в початковій школі. А його мати з батьком нічого й не дізналися.

Діти каталися на розчищеній ділянці ставка Ранераунд у Даремі. Старші хлопці грали в хокей старими перемотаними ключками, а за ворота правили ящики з-під картоплі. Менші просто сновигали навколо, як роблять менші з незапам’ятних часів: хекали на невеличкому морозі, а їхні ніжки смішно вигиналися то назовні, то всередину. З одного боку розчищеної ділянки льоду кіптяво горіли дві гумові покришки, а біля них сиділо кілька батьків, що придивлялися за дітьми. До епохи снігоходів було ще далеко, і зимові розваги полягали в тому, щоб напружувати власне тіло, а не бензиновий двигун.

Джонні спустився від свого дому, що стояв просто через Павнел-лайн, закинувши ковзани на плече. У свої шість років він катався дуже пристойно. Не настільки добре, щоб грати в хокей зі старшими, але достатньо, щоб нарізати кола навкруг більшості інших першокласників, котрі весь час ловили рівновагу й вимахували руками, наче вітряки, або гепалися на дупу.

Це перші три абзаци роману «Мертва зона» Стівена Кінга. Тут немає нічого страшного, містичного чи навіть якогось натяку на трилер чи горор. Звичайне життя, звичайні дитячі розваги. Так, хлопець впав, але ж хто не падав на льоду? Тим паче, він взагалі про це забув.

Так Кінг і працює. Він описує звичайне життя, а потім додає в нього щось страшне чи незвичне. І це робить наше залучення в історію глибшим та більш емоційним, бо ми можемо перенести себе в це звичайне життя.

В «Мертвій зоні» Стівен Кінг пише про небезпечність популізму серед політиків. І через майже 40 років ця тема, на жаль, не тільки не втрачає актуальності, а й набуває її з більшою силою.

А як показати популіста і особливо підкреслити його небезпечність? Не через погрози, що він може почати ядерну війну (хоча і це теж), не через якісь абстрактні поняття, що він не зможе адекватно керувати країною. Ґреґ Стіллсон — це наш майбутній політик-популіст. І вже в першій сцені Кінг показує, що це найбільша мразота, яка може бути. Він не натякає, не створює якусь сіру зону, або не хоче показати його трансформацію в поганця. Ні, нам відразу кажуть, що це просто паскуда.

Як? В першій своїй сцені Ґреґ їздить по домівках людей і продає Біблії. Під час одного з цих візитів, він зустрічає собаку, який голосно гавкає. Пес його бісить і Стіллсон забиває собаку до смерті. Існує думка (і я її повністю підтримую), що вбивати собак в кіно чи книжках не треба, бо це дешевий прийом, який дуже часто просто маніпулює емоціями людей. Але тут не треба маніпулювати, тут треба чітко та впевненно відразу показати, хто перед нами. І чому ця людина небезпечна, і чому її точно треба зупинити.

Це лише два невеличких приклади з однієї книги, які в чергове демонструють, що Стівен Кінг видатний майстер розповідання історій.

Придбати «Мертву зону» можна ось тут.

in book we trust