Говорити про війну непросто, погодьтесь. Це дуже чутлива тема, де можна швидко отримати конфлікт.
Досить одного некоректного запитання від модератора. Тому в нас його не було 😅 Жартую, ми просто з Володимиром Багненко домовились, що будемо по черзі ставити запитання одне одному і гостю — ветерану Максиму Злидарю.
Дуже приємно було після сьогоднішньої зустрічі почути фідбек, що на події була дуже дружня атмосфера. Мені, до речі, теж так здалось.
Нагадаю, що ми говорили про книжку «Одного разу воїн — воїн назавжди».
Чому так мало людей приходить на події про військових?
Ми трішки піднімали це питання, що фанові речі збирають більші аудиторії. Але цьому є пояснення і я не вважаю, що не така велика кількість людей сьогодні щось погане означає. Бо це тільки одна з подій, ми про важливість книжки багато писали, і будемо ще. Тому це не є репрезентативною вибіркою і не засмучуємось. (Хоча відносно це все ж немало людей сьогодні прийшло).
Говорили і про те, які запитання коректно ставити ветеранам і військовим, а які ні. Про те, чому запитання «а скільки ти вбив?» — не нормальне і люди з інвалідністю не «інваліди», а ті, хто втратили кінцівки не «ампутанти». Бо, так, у суспільстві є ті, хто так каже.
Говорили і про «Холостяка» і про те, чи нормально, що головним героєм взяли ветерана Олександра Терена. Чи підтримують такий вибір самі військові?
Торкнулись і теми «ми вас туди не посилали».
Один із головних посилів книги — перетворити свій досвід на «супер силу»
Так ось те саме «не баг, а фіча». Але як воно і де може спрацювати у цивільному житті? І тут наприкінці одна дівчина* з залу ділиться історією, як її син (12 років) їхав у метро. Шнурки застрягли в ескалаторі. Дитина впала, перечіплялись люди, хаос, паніка. І тут до хлопчика підбіг військовий, дістав ножа і швидко відрізав шнурок, тим самим врятувавши. Ось чудовий приклад, що ветерани — супергерої, які можуть використати свої навички на користь нам усім і дуже хотілось, щоб собі. Щоб не було прірви та немов окремих світів. І цього можна досягти. Ми маємо і можемо порозумітись.
Важливо слухати один одного
Зворушлива історія від Максима. Про те, що він попередив дружину, що він змінився, що він поділиться і розкаже про свій досвід на війні. На що дружина відповіла, що обовʼязково вислухає і підтримає, що він може їй довіряти, що вона поруч в будь-який час дня і ночі. Максим так тоді нічого їй і не розказав, не було потреби, бо ось ця підтримка вже дуже багато означала.
Раджу книжку і військовим, і цивільним. Це дуже легко написано, позитивно, життєствердно, весело (хоч і про ПТСР). А головне — це працює.
Ось посилання на книжку на сайті видавництва.
* Я додатково перепитала чи можу висвітлити цю історію, на що мені відповіли, що, так, звісно. Бо може ось таким чином цей військовий колись побачить, що про нього говорять, цю ситуацію памʼятають і дякують йому. За все.
in book we trust
Досить одного некоректного запитання від модератора. Тому в нас його не було 😅 Жартую, ми просто з Володимиром Багненко домовились, що будемо по черзі ставити запитання одне одному і гостю — ветерану Максиму Злидарю.
Дуже приємно було після сьогоднішньої зустрічі почути фідбек, що на події була дуже дружня атмосфера. Мені, до речі, теж так здалось.
Нагадаю, що ми говорили про книжку «Одного разу воїн — воїн назавжди».
Чому так мало людей приходить на події про військових?
Ми трішки піднімали це питання, що фанові речі збирають більші аудиторії. Але цьому є пояснення і я не вважаю, що не така велика кількість людей сьогодні щось погане означає. Бо це тільки одна з подій, ми про важливість книжки багато писали, і будемо ще. Тому це не є репрезентативною вибіркою і не засмучуємось. (Хоча відносно це все ж немало людей сьогодні прийшло).
Говорили і про те, які запитання коректно ставити ветеранам і військовим, а які ні. Про те, чому запитання «а скільки ти вбив?» — не нормальне і люди з інвалідністю не «інваліди», а ті, хто втратили кінцівки не «ампутанти». Бо, так, у суспільстві є ті, хто так каже.
Говорили і про «Холостяка» і про те, чи нормально, що головним героєм взяли ветерана Олександра Терена. Чи підтримують такий вибір самі військові?
Торкнулись і теми «ми вас туди не посилали».
Один із головних посилів книги — перетворити свій досвід на «супер силу»
Так ось те саме «не баг, а фіча». Але як воно і де може спрацювати у цивільному житті? І тут наприкінці одна дівчина* з залу ділиться історією, як її син (12 років) їхав у метро. Шнурки застрягли в ескалаторі. Дитина впала, перечіплялись люди, хаос, паніка. І тут до хлопчика підбіг військовий, дістав ножа і швидко відрізав шнурок, тим самим врятувавши. Ось чудовий приклад, що ветерани — супергерої, які можуть використати свої навички на користь нам усім і дуже хотілось, щоб собі. Щоб не було прірви та немов окремих світів. І цього можна досягти. Ми маємо і можемо порозумітись.
Важливо слухати один одного
Зворушлива історія від Максима. Про те, що він попередив дружину, що він змінився, що він поділиться і розкаже про свій досвід на війні. На що дружина відповіла, що обовʼязково вислухає і підтримає, що він може їй довіряти, що вона поруч в будь-який час дня і ночі. Максим так тоді нічого їй і не розказав, не було потреби, бо ось ця підтримка вже дуже багато означала.
Раджу книжку і військовим, і цивільним. Це дуже легко написано, позитивно, життєствердно, весело (хоч і про ПТСР). А головне — це працює.
Ось посилання на книжку на сайті видавництва.
* Я додатково перепитала чи можу висвітлити цю історію, на що мені відповіли, що, так, звісно. Бо може ось таким чином цей військовий колись побачить, що про нього говорять, цю ситуацію памʼятають і дякують йому. За все.
in book we trust
❤55💯5💔5🔥3👍2
tgoop.com/inbookwetrust/4242
Create:
Last Update:
Last Update:
Говорити про війну непросто, погодьтесь. Це дуже чутлива тема, де можна швидко отримати конфлікт.
Досить одного некоректного запитання від модератора. Тому в нас його не було 😅 Жартую, ми просто з Володимиром Багненко домовились, що будемо по черзі ставити запитання одне одному і гостю — ветерану Максиму Злидарю.
Дуже приємно було після сьогоднішньої зустрічі почути фідбек, що на події була дуже дружня атмосфера. Мені, до речі, теж так здалось.
Нагадаю, що ми говорили про книжку «Одного разу воїн — воїн назавжди».
Чому так мало людей приходить на події про військових?
Ми трішки піднімали це питання, що фанові речі збирають більші аудиторії. Але цьому є пояснення і я не вважаю, що не така велика кількість людей сьогодні щось погане означає. Бо це тільки одна з подій, ми про важливість книжки багато писали, і будемо ще. Тому це не є репрезентативною вибіркою і не засмучуємось. (Хоча відносно це все ж немало людей сьогодні прийшло).
Говорили і про те, які запитання коректно ставити ветеранам і військовим, а які ні. Про те, чому запитання «а скільки ти вбив?» — не нормальне і люди з інвалідністю не «інваліди», а ті, хто втратили кінцівки не «ампутанти». Бо, так, у суспільстві є ті, хто так каже.
Говорили і про «Холостяка» і про те, чи нормально, що головним героєм взяли ветерана Олександра Терена. Чи підтримують такий вибір самі військові?
Торкнулись і теми «ми вас туди не посилали».
Один із головних посилів книги — перетворити свій досвід на «супер силу»
Так ось те саме «не баг, а фіча». Але як воно і де може спрацювати у цивільному житті? І тут наприкінці одна дівчина* з залу ділиться історією, як її син (12 років) їхав у метро. Шнурки застрягли в ескалаторі. Дитина впала, перечіплялись люди, хаос, паніка. І тут до хлопчика підбіг військовий, дістав ножа і швидко відрізав шнурок, тим самим врятувавши. Ось чудовий приклад, що ветерани — супергерої, які можуть використати свої навички на користь нам усім і дуже хотілось, щоб собі. Щоб не було прірви та немов окремих світів. І цього можна досягти. Ми маємо і можемо порозумітись.
Важливо слухати один одного
Зворушлива історія від Максима. Про те, що він попередив дружину, що він змінився, що він поділиться і розкаже про свій досвід на війні. На що дружина відповіла, що обовʼязково вислухає і підтримає, що він може їй довіряти, що вона поруч в будь-який час дня і ночі. Максим так тоді нічого їй і не розказав, не було потреби, бо ось ця підтримка вже дуже багато означала.
Раджу книжку і військовим, і цивільним. Це дуже легко написано, позитивно, життєствердно, весело (хоч і про ПТСР). А головне — це працює.
Ось посилання на книжку на сайті видавництва.
* Я додатково перепитала чи можу висвітлити цю історію, на що мені відповіли, що, так, звісно. Бо може ось таким чином цей військовий колись побачить, що про нього говорять, цю ситуацію памʼятають і дякують йому. За все.
in book we trust
Досить одного некоректного запитання від модератора. Тому в нас його не було 😅 Жартую, ми просто з Володимиром Багненко домовились, що будемо по черзі ставити запитання одне одному і гостю — ветерану Максиму Злидарю.
Дуже приємно було після сьогоднішньої зустрічі почути фідбек, що на події була дуже дружня атмосфера. Мені, до речі, теж так здалось.
Нагадаю, що ми говорили про книжку «Одного разу воїн — воїн назавжди».
Чому так мало людей приходить на події про військових?
Ми трішки піднімали це питання, що фанові речі збирають більші аудиторії. Але цьому є пояснення і я не вважаю, що не така велика кількість людей сьогодні щось погане означає. Бо це тільки одна з подій, ми про важливість книжки багато писали, і будемо ще. Тому це не є репрезентативною вибіркою і не засмучуємось. (Хоча відносно це все ж немало людей сьогодні прийшло).
Говорили і про те, які запитання коректно ставити ветеранам і військовим, а які ні. Про те, чому запитання «а скільки ти вбив?» — не нормальне і люди з інвалідністю не «інваліди», а ті, хто втратили кінцівки не «ампутанти». Бо, так, у суспільстві є ті, хто так каже.
Говорили і про «Холостяка» і про те, чи нормально, що головним героєм взяли ветерана Олександра Терена. Чи підтримують такий вибір самі військові?
Торкнулись і теми «ми вас туди не посилали».
Один із головних посилів книги — перетворити свій досвід на «супер силу»
Так ось те саме «не баг, а фіча». Але як воно і де може спрацювати у цивільному житті? І тут наприкінці одна дівчина* з залу ділиться історією, як її син (12 років) їхав у метро. Шнурки застрягли в ескалаторі. Дитина впала, перечіплялись люди, хаос, паніка. І тут до хлопчика підбіг військовий, дістав ножа і швидко відрізав шнурок, тим самим врятувавши. Ось чудовий приклад, що ветерани — супергерої, які можуть використати свої навички на користь нам усім і дуже хотілось, щоб собі. Щоб не було прірви та немов окремих світів. І цього можна досягти. Ми маємо і можемо порозумітись.
Важливо слухати один одного
Зворушлива історія від Максима. Про те, що він попередив дружину, що він змінився, що він поділиться і розкаже про свій досвід на війні. На що дружина відповіла, що обовʼязково вислухає і підтримає, що він може їй довіряти, що вона поруч в будь-який час дня і ночі. Максим так тоді нічого їй і не розказав, не було потреби, бо ось ця підтримка вже дуже багато означала.
Раджу книжку і військовим, і цивільним. Це дуже легко написано, позитивно, життєствердно, весело (хоч і про ПТСР). А головне — це працює.
Ось посилання на книжку на сайті видавництва.
* Я додатково перепитала чи можу висвітлити цю історію, на що мені відповіли, що, так, звісно. Бо може ось таким чином цей військовий колись побачить, що про нього говорять, цю ситуацію памʼятають і дякують йому. За все.
in book we trust
BY in book we trust
Share with your friend now:
tgoop.com/inbookwetrust/4242