Я не можу

болить животик..

Ви не повірите але мені ріл ніяка конструкція крім цієї ідеально не підходила тому……..

типу це дійсно зручно виявляється…….

оце навчання у людей, не то шо ваші дата саєнси

В Одесі уплив МАФ з шаурмою

ХОЧУ

я в шоці чесно кажучи, у мене таке в перше в житті

люди побачили це і вирішили да пофіг буду жити в БРАТИСЛАВІ

будівництво це якшо шо оновлення трамвайних зупинок і колій
і ні, вони не дихали на ладан, їх просто вирішили зробити кращими і зручнішими

дякую ліл піпу за come over when you’re sober

1) файналі влаштовуєм з дімою драму для 7-класників

2) мій друг рома збирає на рюкзачок тактичний, щоб носити дрони і сприяти бомбокладу, закиньте терміново грошей будь ласка!!

🎯Ціль: 15 000.00 ₴

🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/9nj42ofCFM

💳Номер картки банки
4874 1000 2932 7981


щоб єдине, про шо міні-українчики думали, був шип між вчителями, а не то шо зараз в них прилетить ракета

Ех

Згідно з [переписом], частка громадян країни, яка в побуті користується білоруською мовою, впала до 3,9 %

«що ніхто краще не описав химерні переплетіння добра і зла у людській душі. Я питала Влада: чим тобі не вгодила російська література? Він казав: ти не розумієш, вона виправдовує злочинну політику. Я сперечалася: чого ж виправдовує — навпаки. Вона завше протистоїть політиці: що Пушкін, що Достоєвський з Толстим — усі були проти влади. Я вже мовчу про Солженіцина, Бродського й Пастернака. — Ти не розумієш, наполягав Влад, вони можуть викривати злочини влади, але оспівують той народ і його «незбагненну душу», яка і прагне такої злочинної авторитарної влади. І потім, до речі, ця влада ще й хизується своєю літературою, і через неї вербує нових прихильників — уже не тільки літератури, а всієї країни і всього русского міра.
«Вербує» тут — не метафора, додавав Влад. Я дивилася запитально. Він розповів: якось у Німеччині обідав з двома колегами
з берлінського Інституту Гердера, і один мовив:
— Це, мабуть, таке щастя — жити в Києві: Булгаков, Купрін, Ахматова...
Влад стенув плечима. Співрозмовник не зрозумів жесту, подививсь запитально.
Я не плекаю сантиментів до російської літератури, — сказав Влад.
Але ж це така видатна література. Вона — велична, — захоплено казав той.
Гаразд, Булгаков, — погодився Влад на дискусію. — Ти говориш про «Білу гвардію»? — той кивнув. — Вона українофобська, тому в мене питання: як людина, що жила в Києві у той час, могла бути такою сліпою й глухою, щоб нічого не зрозуміти? А ти читав оповідання «Я вбив»? — той хитнув головою. — Це людиноневисницьке оповідання. Чи може література бути величною, якщо в ній є людиноненависницькі речі? Це ж про російську літературу говорять, що вона гуманістична?
Але як же?... — збентежився співрозмовник. — Гаразд, а Купрін?
Про Купріна нічого не знаю. В Києві жили інші письменники, українські: Домонтович, Винниченко, Микола Зеров — чув таких? А польський Ярослав Івашкевич — чим він гірший Булгакова? Тільки тим, що не належить імперській літературі?
Той, ясна річ, не чув ні Домонтовича, ні Винниченка, ні Зерова й Івашкевича.
А знаєш, що потім мені сказав той інший чувак, з яким ми обідали? — це вже Влад запитував мене. - Що любитель російської літератури — агент ФСБ.
В сенсі. Він же німець.
Так отож. Вони спеціально шукають любителів російської літератури, пропонують їм організовувати читацькі зустрічі.
Той чувак організовує такі у Берліні — й через них вербує людей. Є навіть спеціальні методички, де пояснюють, як це робити.
Я дивилась на Влада недовірливо. Яке ФСБ в Берліні, яка російська література. Та ще й методички.»

«Але про «вічну достоєвщину» вигадав не Влад — це я процитувала йому Пелєвіна: «вічна достоєвщина, що переслідує русского человека». А Влад же натомість цитував мені Гришковця «Як я зʼїв собаку»; «три вікна, з яких світло найбільш отруйне,
— це кабінети русскої мови й літератури»; а ще — «моя країна може зробити зі мною все що завгодно, а завгодно їй тільки усе найгірше». Ти знаєш Гришковця? — здивувалася я, і виявилось, на виставу «Як я зʼїв собаку» дружно ходив увесь київський Інститут Гердера, коли російський актор приїздив в українську столицю.
Я нарешті зважилась розказати, як колись, по суперечці з Вікою Кузнєцовою про українську мову, бродила містом і допленталась до Олександро-Невського собору. Як питала себе: а якби слід було відмовитись від російської культури, то ким я була б? Чи лишилась би у мені — я? Чи було б на що спертися в інших культурах?
Якби так говорив хтось, — спокійно розважав Влад, — хто все життя прожив у Росії, вчив тільки російську літературу і володіє тільки російською мовою, то я б зрозумів — без тієї культури його б тупо не стало. Але ти? Ти говориш іще трьома мовами, знаєш інші культури — що б сталося з тобою без російської?
Вона просто повна, — несміливо сказала я. — А інші — неповні. (ну ріл) Ну, крім англійської.
Влад замовк. Я думала — може, погодився? Це було б дивно. Я продовжила.
Але ще який страх мене тоді мучив — я дивилася на ікони й думала, що російська культура — це ікона, і є якийсь містичний страх її заперечити, від неї відмовитись.
А ти знаєш, як утворилась Російська православна церква? — зненацька запитав Влад. Я не знала. — Та сама, яка Київський патріархат називає раскольніками, — уточнив він. — Первісно Московська церква — похідна від Київської. А далі — почитай в інтернеті, як і кого вони увʼязнювали, як платили хабар, щоб їх визнали окремою церквою.
Влад перексерив мені три томи Домонтовича, якого натоді ще не було в широкому доступі, а тільки в бібліотеці, й подарував
книжку Підмогильного — ось тобі обіцянка повноти української культури. А ще Мелетій Смотрицький, а ще Григорій Сковорода, а ще Марія Приймаченко, художники 1920-30-х, 1960-70-х... Щоб існував Булгаков, сказав тоді Влад, їм треба було розстріляти у Сандармоху Валерʼяна Підмогильного і Миколу Зерова. Ось, мовляв, обрана російська література.»