tgoop.com/RightSideStrongSide/2015
Last Update:
Знаєте, панове підписники, повзуча війна страшніше раптової. Принаймні зараз. Пам’ятаєте гнівні пости на тему того, що люди не донатять без великих потрясінь? Це не зовсім правда, звісно, бо є багато тих, хто привчив себе донатити стабільно. Однак дійсно є багато людей, що донатять нестабільно. І згадують про війну теж нестабільно.
❗️Ремарка: результати опитувалки я ще не аналізувала. Наразі там 348 відповідей, хочу добити хоча б 500 перш ніж робити аналіз, хоча 348 відповідей при охопленні переглядів 32к – уже про щось свідчить. Якщо ви ще не проходили, пройдіть, будь ласка, тут: https://forms.gle/U9xCuyqSMj9ymSTRA
У людей є психологічний момент – гуртуватися, коли є загроза існуванню. Наприклад, це спрацювало у 2014 році, спрацювало у лютому 2022. Але наша психіка направлена на те, щоб захистити нас від надмірного стресу і ментальних порушень. Погодьтеся, ми гуртувались не для того аби колективно вбитись, а тому що відчували, що гуртом зможемо дати відсіч і вижити як група.
Коли ми переживаємо значний стрес – у нас також формується уявлення і про менший. Ну і власне, ми звикаємо до того що в нас кожну ніч ракети-шахеди і вони втрапляють в будинки, в інфраструктуру, вбивають і травмують людей. Вікно Овертона зіграло злий жарт і щоденні обстріли перетворились для багатьох з «жах, як це все ненормально і страшно» на «та все як завжди». Так само, здається і з відстежуванням подій на фронті – багато хто аби уникнути стресу – перестав моніторити або взагалі дистанціювався від думок про війну. З 2022 року Донбас став для мене дуже рідним місцем і бачачи як ворог повільно пожирає населені пункти і дороги, які я пам’ятаю – хочеться зібрати туди всю на світі волонтерку. Але для багатьох умовне Курахове – це якесь село за тисячу км, з невідомими людьми, котрого просто недостатньо, щоб викликати бодай відчуття страху перед наближенням загрози.
Це чимось нагадує хворобу. Коли ми прокидаємось, у нас кашель, нежить, різко температура 39 – починаємо одразу пити ліки, рятувати себе. Однак, якщо відчуваємо незначний біль – часто ігноруємо його доти, доки він не перетвориться на щось справді загрозливе для нашого життя (і ще не факт, що то не буде запізно).
З позитивного – це не якась безвихідна ситуація. Для початку нам має бути не зовсім байдуже. Якщо ви розумієте, що почали менше включатися (або і раніше не включалися) в інфополе, у якому активно обговорюється тема війни і вам за це хоч трошки соромно – то ви уже на правильному шляху. Тоді необхідно усвідомити зовнішню загрозу та зрозуміти як відповідають захисні механізми нашої психіки (не так складно як здається). Якщо ви змогли зідентифікувати щоденні атаки як «нормально», то можете сформувати аналогічне ставлення до допомоги армії та роботи для перемоги. Умовно, ви донатите не тому що вам страшно і навіть не тому, що бачите як фронт наближається до котрогось міста, а тому що знаєте, що допоки війну не завершено і її наслідки не подолано – треба їбашить.
От недавно було дослідження, що 63% українців готові терпіти війну стільки, скільки потрібно. Не зараховую себе до цих 63%, оскільки війна – це наша реальність і якщо ми будемо її терпіти – то програємо. Терпіння не передбачає активних дій. Мені значно більше імпонує ідея «брати участь у війні» або «працювати з війною» стільки, скільки потрібно.
BY ✙splendoris △pparent✙
Share with your friend now:
tgoop.com/RightSideStrongSide/2015