Районна бібліотека

​​Хто давно мене знає, той, можливо, пам’ятає період, коли у мене був серйозний краш на Джефа… ні, не Голдблюма, а мангуста. Мангуста Джефа, легендарного трикстера-криптида з острова Мен. Недавно вийшов фільм за мотивами того, як парапсихолог Нандор Фодор розслідував випадок Джефа, і хоча стрічка виявилася симпатичною, це… не те. Навіть попри прекрасну озвучку самого Джефа: він говорить голосом Ніла Геймана.

Я розумію, чому творці вирішили зробити історію гротескною: гротеск — це очевидний вибір, коли йдеться про ексцентричну сімейку з донькою-черевомовицею і домашнім улюбленцем-полтерґайстом. Але — мимо. І справа навіть не в тому, що актори забагато кривляються, чи що в фільмі про острів Мен відсутній острів Мен. Просто єдиного автора, який міг би адаптувати таку історію для екрану (який, власне, і створив цілу антологію подібних історій), вже немає в живих.

Зате мене дуже потішило одне співпадіння. Я недавно згадувала історію юної Бернадетти Субіру, яка в гроті побачила діву Марію: та, власне, не представилася «я — діва Марія, enchanté!», вона сказала: «я — непорочне зачаття». Дівчина-підліток, яка начебто спілкувалася з Джефом, почула від нього: «я — п’ятий вимір». Коли я готувала подкаст про екстатичні досвіди, то частково спиралася на Артура Дейкмана з його поняттям «переносу реальності»: люди у змінених психічних станах «переносять» відчуття реальності, яким ми наділяємо матеріальний світ, на абстрактні ідеї. І тут навіть знамените "I saw God, she’s black" згасає на фоні «я бачила п’ятий вимір, і це мангуст».

www.tgoop.com/your_local_library/951

5.77K viewsNov 12, 2023 at 10:05

​​Хто давно мене знає, той, можливо, пам’ятає період, коли у мене був серйозний краш на Джефа… ні, не Голдблюма, а мангуста. Мангуста Джефа, легендарного трикстера-криптида з острова Мен. Недавно вийшов фільм за мотивами того, як парапсихолог Нандор Фодор розслідував випадок Джефа, і хоча стрічка виявилася симпатичною, це… не те. Навіть попри прекрасну озвучку самого Джефа: він говорить голосом Ніла Геймана.

Я розумію, чому творці вирішили зробити історію гротескною: гротеск — це очевидний вибір, коли йдеться про ексцентричну сімейку з донькою-черевомовицею і домашнім улюбленцем-полтерґайстом. Але — мимо. І справа навіть не в тому, що актори забагато кривляються, чи що в фільмі про острів Мен відсутній острів Мен. Просто єдиного автора, який міг би адаптувати таку історію для екрану (який, власне, і створив цілу антологію подібних історій), вже немає в живих.

Зате мене дуже потішило одне співпадіння. Я недавно згадувала історію юної Бернадетти Субіру, яка в гроті побачила діву Марію: та, власне, не представилася «я — діва Марія, enchanté!», вона сказала: «я — непорочне зачаття». Дівчина-підліток, яка начебто спілкувалася з Джефом, почула від нього: «я — п’ятий вимір». Коли я готувала подкаст про екстатичні досвіди, то частково спиралася на Артура Дейкмана з його поняттям «переносу реальності»: люди у змінених психічних станах «переносять» відчуття реальності, яким ми наділяємо матеріальний світ, на абстрактні ідеї. І тут навіть знамените "I saw God, she’s black" згасає на фоні «я бачила п’ятий вимір, і це мангуст».

BY Районна бібліотека