tgoop.com/notes_christian/950
Last Update:
Справжня мама – найдорожча розкіш у світі. Омар Хайям
- Алло, це бюро знахідок? - Запитав дитячий голосок.
- Так малюк. Ти щось втратив?
– Я маму втратив. Вона не у вас?
– А яка вона, твоя мати?
– Вона гарна та добра. І ще вона дуже любить кішок.
- Так, саме вчора ми знайшли одну маму, можливо, це твоя. Ти звідки дзвониш?
– З дитячого будинку №3.
- Добре, ми відправимо твою маму до тебе до дитячого будинку. Чекай.
Вона увійшла до його кімнати, найкрасивіша і найдобріша, а в руках у неї була справжня жива кішка.
- Мама! - Закричав малюк і кинувся до неї. Він обійняв її з такою силою, що його пальчики побіліли. - Мамочка моя!
…Артем прокинувся від власного крику. Такі сни снилися йому практично щоночі. Він засунув руку під подушку і дістав фотографію дівчини. Цю фотографію він знайшов рік тому надворі під час прогулянки. Тепер він завжди зберігав її під подушкою і вірив, що це його мама. У темряві Артем довго вдивлявся в її гарне обличчя і непомітно для себе заснув.
Вранці завідувачка дитячого будинку, Ангеліна Іванівна, як завжди обходила кімнати з вихованцями, щоб побажати всім доброго ранку і погладити кожного малюка по голові. На підлозі біля Артемового ліжечка вона побачила фотографію, яка вночі випала з його рук. Піднявши її, Ангеліна Іванівна запитала хлопчика:
- Артемчику, звідки у тебе ця фотографія?
- Знайшов на вулиці.
- А хто це?
- Моя мама, - посміхнувся малюк і додав, - вона дуже гарна, добра і любить кішок.
Завідувачка одразу впізнала цю дівчину. Одного разу вона приходила до дитячого будинку минулого року із групою волонтерів. Мабуть, тоді й втратила тут свою фотографію. З того часу ця дівчина часто оббивала пороги різних установ, сподіваючись домогтися дозволу на усиновлення дитини. Але на думку місцевих бюрократів, у неї був один істотний недолік: вона була незаміжня.
- Ну що ж, - сказала Ангеліна Іванівна, - якщо вона твоя мама, то це повністю змінює справу.
Увійшовши до себе в кабінет, вона сіла за стіл і почала чекати. Через півгодини пролунав боязкий стукіт у двері:
– Можна до вас? - і в дверях з'явилася та сама дівчина з фотографії.
- Так, заходьте, Аліночко.
Дівчина зайшла до кабінету та поклала перед завідувачкою товсту папку з документами.
– Ось, – сказала вона, – я все зібрала.
- Добре, Аліночко. Я маю поставити ще кілька запитань, так годиться, розумієш… Ти усвідомлюєш, яку відповідальність на себе береш? Адже дитина – це не дві години пограти, це на все життя.
– Я все усвідомлюю, – видихнула Аліна, – просто я не можу спокійно жити, знаючи, що комусь дуже потрібна.
– Добре, – погодилася завідувачка, – коли ти хочеш подивитись дітей?
— Я не дивитимусь на них, я візьму будь-яку дитину, яку запропонуїте, — сказала Аліна, дивлячись завідувачці прямо в очі.
Ангеліна Іванівна здивовано підняла брови.
– Розумієте, – плутано почала пояснювати Аліна, – адже справжні батьки не обирають собі дитину… Вони не знають заздалегідь, якою вона народиться… Гарною чи негарною, здоровою чи хворою… Вони люблять її такою, якою вона є. Я також хочу бути справжньою мамою.
– Вперше зустрічаю такого усиновлювача, – посміхнулася Ангеліна Іванівна, – втім, я вже знаю, чиєю мамою ви станете. Його звуть Артем, йому 5 років, рідна мати відмовилася від нього ще у пологовому будинку. Зараз заведу його, якщо ви готові.
– Так, я готова, – рішучим голосом сказала Аліна, – покажіть мені мого сина.
Завідувачка пішла і за 5 хвилин повернулася...
Продовження тут 👉 www.tgoop.com/notes_christian/951
BY Нотатки християнина
Share with your friend now:
tgoop.com/notes_christian/950