Клінту Іствуду - 95 років. Жива легенда Голлівуду, яка явилась у світ кінематографу в триєдиному вигляді однаково успішного продюсера, актора та режисера.

Представник так званого "видатного покоління" (це те, що перед бумерами), чиє дитинство припало на Велику Депресію, а юність та молодість застрягла десь між Другою світовою та Корейською війнами. Іствуд лише в кіно застав кілька революцій: перехід від чорного-білого до кольору, від плівки до цифри, він застав "золоту епоху" Голлівуду, народження зірок Нового Голівуду, появу франшизи і ще багато чого. І це лише про кіно.

Іствуд завжди був бунтарем. Бунтував про контркультури 1960-х і проти бушівського дуболомного консерватизму 2000-х. Людина без імені і Брудний Гаррі бунтували про неідеальності світу. Непрощений Вільям Манні - проти неідеальності самого себе, а Волтер Ковальські з "Гран Торіно" - проти неідеальності Бога.

Клінт Іствуд - це насправді видатна особистість в історії кіно, яка сама про себе говорить, що "краще називайте мене "ікона", аніж "ей ти!". Зараз він знімає черговий фільм і говорить, що добре було б знімати фільми у 105 років. І це насправді виглядає не так вже й нереально.

Більше розповідаю у тексті для Lb.UA.

Цього літа маю купу планів, щоб відірватись на повну.

Мої плани на літо.

До речі та, мав минулого тижня перегляд "Фікійської схеми" Веса Андерсона.

Історія про вигадану близькосхідну Фінікію на початку ХХ століття. Стібаючись над класичним нуаром, лауреат премії "Оскар" за найкращий тік-ток, розповідає історію поганого батька (Бенісіо Дель Торо), який намагається відновити стосунки з донькою (Міа Тріплтон), паралельно залагодивши свої бізнесові справи у буремній Фінікії.

Єдині кому може сподобатись цей фільм, це фанати Андерсона, які до останнього готові дивуватись його обсесивно-компульсивному дизайну та вічним рефлексіям про інфантильних дорослих та серйозних дітей.

Стерильний акваріум з красивими декораціями, який Андерсон наповнює зірками першої величини на кріхітних ролях, нічим вразити не може. Андерсон - це митець, який вигорів і нічого нового не може дати уже останні півтора десятиліття.

Коли в прокат вийшло "Королівство повно місяця" - це було дуже мило і цікаво. Коли з'явився "Гранд-Будапешт" - це було ніби дополіровано до ідеалу. Коли вийшов "Острів собак" - це було очікувано, але все ще оригінально, бо анімація. Коли вийшов "Французький вісник" - це стало дратувати. "Астероїд-Сіті" викликав нудьгу, а "Фінікійська схема" - відчуття, що єдиний Андерсон, фільм якого варто чекати в цьому році - це Пол Томас.

Великий (поки лише за розміром, але певний, що й сенсами) документальний фільм Дмитра Грешка "Дівія" покажуть на фестивалі у Карлових Варах (Чехія). Це стрічка про екологічні злочини росіян в Україні.

Постер ніби паралельно Дмитро також зняв римейк "Мисливця на оленів" Майкла Чиміно.

Початок Docudays і астрологи оголошують тиждень документального кіно. Очікуйте великих текстів.

Почнемо з мого великого гайду про програму документального кіно з Чилі.

Розповідаю трохи про історію та кіно цієї чудової далекої латиноамериканської країни та її документалістику.

У фокусі цьогорічної програми історія про Вогняну Землю, материнство в тюрмі, жінок в добровольчій пожежній дружині та переосмислення досвіду життя при фашистській диктатурі Піночета.

Коротше кажучи дуже раджу дивитись чилійський фокус.

Новий фільм Мстислава Чернова "2000 метрів до Андріївки" відкривається цитатою з роману Ернеста Гемінгвея "Прощавай, зброє!". Хоча, як по мені для цього фільму більш доречне порівняння з "У стальних грозах" Ернста Юнгера.

Це суворе і правдиве кіно про героїзм української армії, майже таке заворожувальне і водночас страшне, як роман німецького класика. Більше у рецензії для колег з Лірум.

Поки рецензії з ДокуДейса в редакції розказую про спін-оф з всесвіту Джона Віка "Балерина". Сценарій фільму здається писав чат GPT, якого попросили розказати історію про те, як Балерина Капучина перетворилась в Асасино-Капучино. На розвиток всесвіту цей фільм не впливає і в цілому взагалі необов'язковий блокбастер цього літа. Але драчки в стилі Джона Віка є.

Продовжую тексти з Docudays. "Стрічка часу" Катерини Горностай вийшла досить рівно та меланхолійної клаптиковою ковдрою про українську освіту, яка розповідає про покоління дітей, які не уявляють своє життя поза війною.

Більше в рецензії для колег з Лірум.

Дивився вихідними "Матеріалістів". Хороша спроба взяти движок від класичних ромкомів 2000-х, але вивернути все та перезібрати наново і створити історію, яка рухається в параметрах жанру, але при цьому говорить авторською мовою.

Більше в рецензії для Lb.UA

Докудейз завершився, а тексти продовжують виходити. Режисерка Ольга Журба взялась за досить складне завдання - створити документальну стрічку, яка з одного боку буде чистою абстракцією війни, а з іншого її ж концентрацією.

"Пісні землі, що повільно горить" - це назва, якою можна було б озаголовити якийсь розділ "Пополь-Вух", але в такій поетиці і криється складніть прийомів Журби - робота з візуальними та аудіальними наративами, споглядальницька манера, дієгітичність звуку, контрастні сцени. Це насправді досить складно сконструйоване кіно про те, наскільки різні виміри може мати війна.

Детальніше в огляді для колег з Лірум.

Думаю всі вже бачили цей масштабний проєкт The New York Times про 100 кращих фільмів 21 століття.

Вирішив зробити свою добірку. В порядку хронології. Зазначу, що це не найулюбленіші мої фільми і точно не фільми, які я вважаю найкращими з точки зору кінематографії. В списку я опирався на те, наскільки вони були важливі для кінематографа на цьому проміжку часу.

"Малголланд Драйв" (2001) - Стенлі Кубрик закрив 20 століття в кіно фільмом "З широко заплющеними очима", а Девід Лінч відкрив 21 своїм "Малголланд Драйв".

"Шрек 2" (2004) - глобальна постмодернічна казка, яка переінакшила розуміння зокрема анімації. Є тут і безліч попкультурних посилань, і вперше (!) використання в якості саундтреку просто плейлиста шлягерів, і одне з перших масових залучень для озвучки зірок і врешті деконструкція диснеївських історій про принцес. З усіх боків видатний культурний феномен.

"Нафта" (2007) - монументальне кіно, яке при перегляді наче розумієш, що знімалось в 21, але водночас відчуваєш, що воно з початку 20. Пол Томас Андерсон задав досить високу планку на американський кінороман, який попри всі судження, що скоро він буде забутий і переоцінений існує і досить непогано існує досі.

"Залізна Людина" (2008) - наша частина 21 століття точно буде епохою розквіту супергеройського кіно. Джон Фавро створив не просто екранізацію підзабутого марвелівського супергероя з 1970-х. Він заклав канони супергеройського екшну, а також повернув США веллсівського громадянина Кейна в обробці 21 століття, який став символічним захисником від глобального тероризму (ще однією прискорбної ознаки нашого століття).

"500 днів літа" (2009) - ромком став одним з базових жанрів 2000-х і дебют Марка Вебба зумів деконструювати цей жанр і його кліше, перетворивши ромком у психологічну драму про те, що ідеальних ромкомівських людей та стосунків не існує, а світ трошки складніший, ніж може здаватись.

"Соціальна мережа" (2010), на межі між "нульовими" та "десятими" Девід Фінчер створив кіно, яке багато в чому окреслило нашу реальність, яка тепер доповнена онлайновим простором. Марк Цукерберг куди актуальніший за Деніела Плейнв'ю, а тому й важливіший для 21 століття.

"Ла-Ла-Ленд" (2016) - Дам'єн Шазель відродив класичний мюзикл і цим все сказано.

"Маяк" (2019) - стильний та дуже кіноманський фільм Роберта Егґерса утвердив явище "постгорору", яке в цілому розкрило нові грані жанру "страшного кіно" в нашому столітті.

"Паразити" (2019) - своїм тріумфом соціальна сатира Пон Чжун Хо відкрила всесвіт корейського кінематографа не лише для таких гурманів, як Тарантіно, але й для дуже багатьох людей в світі. Наразі корейський кінематограф мабуть найбільш амбіційна індустрія, яка поступо підкорює нові і нові простори. Звісно це не виключна заслуга "Паразитів", але багато в чому саме їхня.

"Найгірша людина в світі" (2021) - норвезький режисер Йоакім Трієр пів кар'єри знімав малопомітні, не для фанатів "сканді-кіно", стрічки про інфантильність та дорослішання дорослих. Його "Найгірша людина в світі" врешті ідеально вцілила в те, щоб описати міленіалів - ключове покоління початку 21 століття.

Ви теж діліться своїми списками і кажіть які фільми вважаєте кращим для нашого століття. Свій список можна сформувати ось тут.

Мені здається, що будь-яка людина, яка цікавиться кіно вище середнього, ненавидить запитання: "А який твій улюблений фільм?". Тому що це питання націлене в настільки абстрактну тему, але при цьому вимагає суперконкретної відповіді, що складно висловити це вербально.

Але от з питання "Хто твій улюблений режисер?" у мене останні роки видається справитись - це Пол Томас Андерсон. Якому сьогодні 55.

Самоучка, який все життя мріяв про кар'єру режисера та письменника. Вперше фільм зняв у вісім років і не припиняє до сьогодні.

ПТА мій улюблений режисер, тому що жоден з його фільмів мене не розчарував.

"Фатальна вісімка" виглядала, як "Новий Голлівуд", який раптом виник в середині 1990-х. Було в ній щось ледь вловиме від скорсезівського "Кольору грошей" і від альтманівського "Каліфорнійського спліта".

"Ночі в стилі буггі" сподобались ще більше і своєю стилістикою Нового Голлівуду в цьому ж діапазоні між Скорсезе та Альтманом. І екзотичною тематикою порнобізнесу. І дивним зображення сім'ї і трудового колективу.

Наче дощ з жабів осипалась на голову "Магнолія" з її багатоголосим сюжетом, де авторський голос не домінує, а лише веде сюжетом цих дивних та дисфункційних чоловіків. А ще однозначно найкращою грою Тома Круза евер.

"Кохання, що збиває з ніг" викликало постійне відчуття тривоги та страху завдяки його пустим просторам, кольоровій палітрі та грі зі світлом. А сценам, де Адам Сендлер говорить Філіпу Сеймуру Хофману: "Матрасник, у мене з'явилось кохання і ти не уявляєш наскільки це робить мене сильним" - взагалі одна з ліпших в кіно.

Монументальність - це єдиний епітет вартий "Нафти" - безсумнівно одного з найкращих фільмів 21 століття. Я робив кіноклуб про це видатне кіно і в мене насправді мало що додати.

"Майстер" - став ще одним кінороманом, історією про війну, втрату, релігію. Настільки складний, наскільки й красивий.

Томас Пінчон писав "Вроджену ваду" так, щоб читач під час прочитання відчував канабінольний приход. Пол Томас Андерсон вдруге об'єднавшись з Хоакіном Феніксом створив кіно, яке радше набір абсурдних скетчів, але іншого способу передати це відчуття канабінольного приходу вже глядачеві, я собі не уявляю як.

Найбільш дивною стала "Примарна нитка" - естетсько-мізантропічна історія про чоловіка, жінку та моду. Безумовно прекрасна, вона вибивається з кавалькади досліджень США у непікові моменти історії та того, як американець звивається у наративі протестантської етики (До речі ПТА - католик).

Ромком "Локрича піцца" залишила дивний післясмак, неначе знову 13, неначе знову вперше поцілувався, неначе знову це дивне, але хороше відчуття підліткової закоханості. А ще тут найсмішніша акторська гра Бредлі Купера.

Пол Томас Андерсон - режисер, який ні разу не розчарував і сумніваюсь, що розчарує мене у вересні.

Так, я в курсі, що необ'єктивність цього поста перейшла всі межі пристойності. Але іноді хочеться поговорити про кіно, яке любиш саме, як глядач.

До речі, дивився новий фільм Джозефа Косинські (скільки є варіацій написання його прізвища?) - "F1". Косинські, він як добротний автомеханік - не створює нічого нового, але точно знає, як працює створене іншими. Він чудово знає, як має виглядати спортивна драма і як має працювати літній блокбастер і складає ці дві частини прикладу, щоб отримати в сумі масштабне кіно з вражаючи гонками і передбачливим сюжетом. Навіть примудряється знову потужити за втраченою маскуліннстю з рейганівських 1980-х, як в "Маверіку" і "Вогнеборцях".

В цілому це навіть дуже класний фільм, але тут немає ні ідеальної спортивної історії, як в "Гонці" Говарда, ні історії чоловічої екзистенції, як в "Аутсайдерах". Це просто хороше кіно, де Бред Пітт знову грає Кліфа Бутта, але вже не каскадера, а гонщика. Більше в рецензії для Lb.ua.