Уважай богов и будд, но никогда не надейся на них.

Миямото Мусаси

Смішно це читати. Купуйте коли ллється кров — нічого нового. Можливості зараз просто чудові.

Третя штурмова це все таки любов, скажу я вам…

Шо ж. Всех убить, все отнять (с) Смерть ворогам.

Тут нарешті дали випустити розмову, котру записували ще близько трьох місяців тому, коли я був у відпустці.

Сподіваюсь комусь це буде корисно або цікаво 🫶

Знаєте, дорослим бути об'єктивно дискомфортно: думати, що про тебе думають, мати обов'язки обрані не тобою, грати "важливі" ролі і оце от все.
Казала мені мама колись, що "твої студентські роки це найкращі роки, син"... А я заперечно трусив макітрою.
От випустився і життя стало лише кайфовішим: більше можливостей, грошей, вибору. А потім клацнула війна.

Шо я вам можу сказати, трохи оглядаючись назад з тієї точки де знаходжусь зараз?

Перше: "А я не легенда..." (Лорен Беколл).

Друге: "Скорей бы импотенция, Беня, пожить хоть для себя..."

Третє: Все життя — різножанровий абсурд, а я серфер серед океану психлікарні. І колись відблиски сонця на брудному кахелі нагадають мені про справжню природу місця де я сідлаю чергову хвилю апатії чи ейфорії.

Ну і четверте. Пити вино в прикуску з кількома видами сиру і шоколаду, взятими в Ле Сільпо по дорозі з моря та обіймати гарячу помічницю адвоката, нахабно прорізаючи її плавкий погляд своїм, і вдихаючи повітря солодкої весни мого бакалаврату — ахуєнно і романтично. А воювати — ні, тут думати треба.

Я туди потрапити не зможу, але якщо ви маєте змогу, дуже раджу. На мій скромний погляд, це надзвичайно важлива людина для нашої історії. Тільки розуміння того прийде до мас не скоро.

Впродовж війни Авангард втратив багатьох представників своєї організаційної старшини. За "міжвоєнного" життя більшість цих людей беззавітно віддалася справі національної боротьби, не маючи зазвичай суспільного визнання їх справ та діючи всупереч усім обставинам.

Війна показала, хто є хто - та, на жаль, представники цієї породи є великою рідкістю для України, та їх втрата щораз стає великим горем для української справи. За такими людьми лишається лише слава, і ми маємо встановити її на найвищий щабель - щоб вона овіяла нові покоління героїв, виховуючи їх за наявними прикладами видатних войовників.

Незамінною втратою для нас стала і смерть Деймоса - ідеологічного референта Авангарду, історика-індоєвропеїста, перекладача, письменника.

Запрошуємо на вечір пам'яті Сергія "Деймоса" Заїковського.

У рамках вечора пам'яті відбудеться доповідь про життєвий шлях Деймоса, проведемо дискусію щодо ролі інтелектуала в українській національній боротьбі та поділимося спогадами друзів та родичів про Сергія.

Час: 06.04.2025, 18:00
Місце: Київ, Музей НаУКМА, вул. Григорія Сковороди, 2

Для зручності просимо зареєструватися на Вечір пам'яті за посиланням.

На війні я став черствішим, більш різким, менш чутливим. Головна причина — внутрішній дефіцит. Якийсь час я мав надлишок. Енергії по життю в мене чимало, форми та інтенсивність її вивільнення, це інше питання.

Через дефіцит, позитивні емоції проявляються лише до найближчих. По відношенню до більшості переважно відчуваю байдужість. Мені це не те що б подобалось.

Цікавим є розвіртуалення. Я став часто видаляти інстаграм, менше загалом споживати інформації в цифровому форматі. Жити стало приємніше. В одній хорошій книзі, назви якої я не памʼятаю, було сказано, що дійсно важливі новини вам обовʼязково розкажуть інші споживачі новин. Це дійсно так. Я цілком розумію людей на цивілці, котрі не читають новини. Не розумію тільки чому вони так обурюються, коли їм нагадують за їх обовʼязки на противагу правам.

В цілому, люди своєю більшістю здаються мені дітьми в поганому сенсі цього слова. Тіньове дитя. Істеричне, крикливе, невдоволене, страждаюче більше через власну внутрішню негожість, аніж зовнішні обставини. Цим дітям буває по тридцять, сорок, пʼятдесят і більше.

Не так часто зустрічаєш просто дорослих людей, не те що розвинених.

Маю визнати, з минулої відпустки моя батарейка вже теж підсіла.
Фізично я тут більше віддаю, аніж отримую. Моєї самодисципліни трохи не вистачає аби покращувати свій фізичний стан через врівноважений спосіб життя.

Поганий сон, погане харчування, відсутність сексу і регулярних тренувань. Все це можливо на війні. Просто важко. Моєї уваги вистачає на те щоб займатись війною, розвиватись в цьому напрямку, ну і трохи лізти в свої цивільні проекти, аби мій мозок не позбавлявся робочих звивин, котрих я так довго набував виснаженнями, перегораннями, виходом за межі.

Не знаю з приводу цих ворк/лайф балансів. На своєму прикладі скажу, що аби прийти лише до розуміння їх необхідності, треба кілька разів вдаритись головою об підлогу крайнощів. І все ще вважаю цю ідею марною, якщо хочеш досягти чогось більшого за посередність. Ворк лайф баланс можливий, коли високо і гарно сидиш. Як в тій історії про орла і зайця. Заєць, коротко кажучи, спитав в орла чи можна йому так само гордо сидіти і нічого не робити. Орел відповів ствердно.

Заєць сів, лисиця вхопила й задушила вухатого. Йому ніхто не сказав, що перед тим як нічого не робити, треба високо сісти і впевнитись, що далеко бачиш.

Паршиво бути зайцем, гарно бути орлом. Мабуть. Люди нагадують зайців, що бажають нічого не робити. Люди нагадують дітей, котрі чекають дорослого, що зробить усе для них і за них. Держава нагадує невмілу матір.

А я пригадую Насима Талеба з його наголосом на ризик «власною шкурою». Аби щось отримати, потрібно щось віддати. А надлишок є не завжди. Легко віддавати маючи надлишок. Важко памʼятати, про невичерпність власного співчуття і любові, коли перед твоїми очима стільки невинної крові. Ще важче реалізовувати і проявляти радість і щастя, знаходячись в подібних умовах.

Я не відчуваю ненависті до росіян. Відчуваю відразу, сум, трохи співчуття. На рівні архетипу я бачу їх чимось між скаженою собакою, хворою на гігантизм і подібні форми виродження. Така собі жертва інцесту з чотирилапого світу, ще й хвора на сказ. Її можна пожаліти. Але не потрібно мабуть пускати на дитмайданчик.

А от приспати її варто. Небажання людей розібратись з цією проблемою частково є природнім. Ми не хочемо мати справу з огидними речима. Але бути дорослим — це робити необхідне, навіть коли воно не приносить тобі радощів в моменті.

Насолоджуватися б зараз білим чаєм в колі друзів, не думаючи про дрони, міномети, кацапські штурми. Без думки про те, що кожна мить дійсно може бути останньою. Без спогадів про тих, хто вже поклав життя на цій боротьбі. І про тих, хто ще живий але втратив більше за власне життя. Насолоджуватися б по-дитячому.

Якби ж. Але я дорослий. І якби я не проживав усе описане, і не докладався б аби зробити світ таким, яким я волів би його бачити… то навіщо це все?

За студентського життя я мав приязні стосунки з дуже різними людьми. Це загалом моя сильна сторона — прийняття, спрацьовуваність, цікавість. Але зараз ресурсу менше.

В студентські роки, людям багато чого можна було і треба було прощати, роблячи поправку на їхній вік.

А зараз цих тридцятирічних хлопчиків-вічних студентів прощати абсолютно не хочеться.
Бо плекаючи хлопчика в дорослому, ти вбиваєш чоловіка.

В цьому світі обісраних колготок та істерично розмазаних сопель просто не вистачає дорослих.
То ж будьте дорослими.

Nerdcore. Гарно подобатись собі будь-яким.