Перфекціонізм — маска, що душить

Перфекціонізм часто видається чеснотою: я відповідальний(а), я на висоті. Але під ним може ховатися зовсім інше.

Перфекціон — це іноді не про прагнення до кращого, а про страх бути побаченим у недосконалості. Коли дитячі потреби не були вчасно помічені, людина вчиться «робити все правильно», щоб заслужити увагу. Кожна допущена помилка здається вироком. І з роками це призводить не до свободи, а до постійного внутрішнього вичерпання: ви ніколи не відпочиваєте, бо завжди є ще «трохи краще».

Парадокс у тому, що перфекціонізм рятує від сорому тимчасово — але поступово він відбирає радість від життя. І чим сильніша маска, тим більша порожнеча під нею.
Попросіть себе сьогодні: що станеться, якщо я зроблю це неідеально? І дайте відповідь без засудження.

Емоційна бухгалтерія — коли ми рахуємо любов

Чи вели ви колись у голові список «інвестицій» у стосунки? Це — емоційна бухгалтерія, і вона виснажує.

Ми починаємо рахувати — скільки дала, скільки віддали, скільки отримала. Це природна спроба захисту: щоб не бути використаним, щоб відчувати справедливість. Але з часом рахунки роблять стосунки контрактом, де кожен жест перетворюється на баланс. Любов стає угодою, а не відчуттям.

Емоційна бухгалтерія також породжує злопам’ятність і холодні підрахунки «тепер ти мені винен». Справжній контакт народжується тоді, коли ми іноді відмовляємось від рахунку і даємо щось просто так — не заради звіту, а тому, що хочеться. Це ризик, але й шлях до легшого серця.
Подумайте: чи є у вашому житті баланс, який ви несеимуєте як тягар? Можливо, дозволити час від часу «не рахувати» — це початок іншого відчуття.

🤝 Безкоштовна психотерапія для військових

Платформа для занять з психотерапевтом Rozmova запустила соціальну кампанію про важливість підтримки ментального здоровʼя. В рамках кампанії випустили чотири відео про переживання українців. Героєм першого відео став військовий, який вчиться справлятися з ПТСР. Подивитись можна в інстаграмі платформи.

Rozmova також надає безкоштовні сесії для військовослужбовців, які стикаються з ПТСР, наслідками бойового стресу, почуттям провини вижившого та іншими психологічними наслідками війни.

Платформа залучає 250 психотерапевтів, які мають досвід роботи з військовими, ветеранами та їхніми сімʼями.

✍️ Для того, щоб записатись на безкоштовну сесію, необхідно звернутись до служби підтримки – через чатбот на сайті.

®️

Страх успіху — коли досягнення лякає

Часом мета лякає не менше, ніж поразка. Бо успіх змінює, і зміни можуть бути болісні.

Страх успіху — це страх опинитися в новому полі, де інші очікують більше, де можуть ревнувати, де треба відповідати новому образу «я». Часто це ознака того, що за нашими прагненнями стояло бажання «довести» комусь щось — а не справжнє бажання для себе.

Уявлення «а що тепер?» може бути страшнішим, ніж «я провалюся».
Цей страх також може маскуватися під прокрастинацію або «вичікування кращого моменту». Але коли ми розпізнаємо його, відкривається простір: чого я справді хочу, і яку підтримку мені треба, щоб увійти в цей новий стан?
Напишіть три речі, яких боїтеся у своєму успіху, і поруч — три речі, які можуть вам у цьому допомогти.

Коли тіло говорить — прислухайся

Іноді «все в порядку», але тіло дає сигнали: біль, втома, безсоння. Це не дрібниці — це мова, якою говорить душа через тіло.

Психосоматика — не міф. Коли емоції не мають слова й не мають простору, вони знаходять вихід тілесний: спина, шлунок, шкіра, серце. Часто це тривалі сигнали про незадоволену печаль, про гнів, який не дали висловити, про тривогу, що стала фоном життя. Не «винайдена» хвороба, а спроба системи врятувати себе.

Прислухатися до тіла — означає дозволити йому розповісти історію: де напруження, коли воно з’являється, які думки й образи йдуть поруч. Іноді перший крок до зцілення — не тільки таблетки чи діагноз, а слово, що супроводжує ті відчуття.
Подумайте: що зараз говорить ваше тіло? Спробуйте відповісти йому лагідно.

Реконструкція себе після великої зміни

Розлучення, переїзд, втрата роботи, народження дитини — великі зміни змушують нас «перепрошити» себе. Це не швидкий процес.

Коли щось важливе в житті змінюється, наша ідентичність теж втрачає звичні опори. Раніше «я — це те й те», а тепер питання: хто я без цього? Це час смутку за втраченими ролями — але й можливість для нового народження. Реконструкція не означає забути минуле, вона означає включити його як частину себе та дозволити собі пробувати нове.

Це процес із кроками назад і вперед: інколи хочеться пришвидшити, інколи — сховатись. Ніжність до себе та терпіння — найважливіші супутники цього шляху.
Дайте собі дозвіл бути в процесі. Сьогодні — маленький крок у бік нового «я».

 Амбівалентність перед батьківством

Думка «хочу дитину — але боюся» може розривати людину навпіл. Це нормальні, але важкі почуття.
Бажання мати дитину часто накладається на страх: «Чи я зможу? Чи зміниться все назавжди? Чи не втрачу себе?» Амбівалентність тут не означає «я його не хочу» — вона означає, що в одному й тому самому серці сидять дві правди.

Одна частина тягне до піклування, інша — до свободи, рутини, професійних планів.
Часто під цими ваганнями — історія нашого власного дитинства: як нас виховували, чи було поруч тепло, чи були втрати. Боятися — значить переживати за можливість повторити або не повторити те, що було. І це відповідальність, яка лякає.
Головне не рубати «правильно/неправильно», а дати собі простір на роздум: слухати себе чесно, говорити партнеру, шукати факти й підтримку. Рішення — не тест на моральність, воно — процес, у якому час і діалог часто дорожчі за імпульси.
Дозвольте собі вагання й не карайте себе за них. Часто саме в повільності виростає найправдивіше рішення.

Заздрість: отруйна стріла чи маяк бажань

Коли серце стискає заздрість, ми відчуваємо приниження — але під нею часто ховається не страшний порок, а незадоволена потреба.
Заздрість лякає, бо ми соромимось її визнавати. «Чому він має, а я — ні?» — звучить не лише як суд над іншим, а як суд над собою. За цим стоїть образ «небути достатнім», який формувався роками: порівняння в дитинстві, помічені й непомічені зусилля, старі відчуття недооціненості.

Але з іншого боку, заздрість може бути дороговказом: вона показує, чого ми насправді хочемо. Якщо замість того, щоб карати себе, ми питаємо: «Що саме мене зачепило в цьому образі?» — відкривається можливість зрозуміти власні прагнення.
Перетворити заздрість на інструмент — значить вчитись бачити її як інформацію, а не вирок. Це важко, бо попереду — працювати із соромом, з недовірою до власних прав на бажання. Але це реальний шлях від заздрості до руху у власному житті.
Коли наступного разу виникне заздрість — запишіть, що саме викликало цей відгук.

Мікротравми — коли дрібні удари збираються у шрам

Не тільки великі травми ранять. Маленькі, повторні удари теж складають важкий вантаж.
Мікротравми — це буденні уколювання: постійне недопіклування, дрібні коментарі, ігнорування, що по краплі підточують. Один чи два рази це може бути випадковістю. Але коли «трохи» збирається щодня, воно перетворюється на систему болю. Людина починає жити у стані напруги, постійно очікуючи наступного «удару».

Парадокс у тому, що оточення часто не помічає: «Та що там сталося, це дрібниці». Але для психіки це накопичення — як неконцентроване отруєння: симптоми можуть бути розмиті — поганий сон, дратівливість, почуття невпевненості.
Назвати мікротравми — вже акт захисту. Почати говорити про межі, про свої відчуття, шукати тих, хто вміє відповідати іншою тональністю — це спосіб розрядити контейнер. Іноді потрібно просто визнати: «Мені боляче, тому що боліло тривалий час».
Маленькі удари ранять не менш глибоко. Піклуйтеся про себе, щоб не дозволити шрамам стати нормою.

💚 Іноді найважливіше не «триматися»,а дати собі право на підтримку.

Мене звати Анастасія. Я психолог і працюю з дорослими, які:

• відчувають тривогу чи постійне напруження;

• втратили опору або сенс;

• мають труднощі у стосунках чи з особистими межами.

🌿 Разом ми створюємо безпечний простір, де можна бути собою без ролей, очікувань і страху бути «не такими».

Умови співпраці
🔹 Формат: індивідуальна консультація онлайн (Zoom)
🔹 Тривалість: 60 хв
🔹 Вартість: 800 грн

✍️ Напишіть мені, якщо відчуваєте потребу у підтримці - разом ми зможемо подолати труднощі 🤝.

З повагою та теплом, Анастасія.
Звʼязатися зі мною @AnastasiiaViOl

☎️ +380987411398

®️

Уява як лікувальний простір

Уява — це не втеча від реальності. Це реальна здатність створювати внутрішній простір, де можна пробувати інші варіанти життя.
Коли нам бракує відгуку в зовнішньому світі, внутрішній простір творчості стає ковдрою. Уява дозволяє проживати безпечні сцени: сказати те, чого не наважуєшся; уявити інший фінал; потренувати розмову з людиною, яку боїшся образити. Це не «придумування», а підготовка серця.
Психологічна реальність, створена уявою, може змінювати нейронні зв’язки — давати досвід безпечного переживання. Таким чином уява працює як тренувальний майданчик: ми вчимося нових реакцій, відчуваємо, що інші варіанти можливі.
Дайте собі право мріяти не тільки про великі речі, а про прості сцени: розмова, яка пройшла інакше; поїздка, на яку ви завжди відкладали; образ себе, який ви ще не пробували. Уява — це шлях не втекти, а навчитися жити інакше.
Виділіть 5 хвилин: уявіть розмову, яку боїтесь мати, та програйте її з іншим фіналом. Запишіть відчуття після цього.

Повернення гри: як дорослим дозволити гратися

Гра — не лише для дітей. Вона лікує, робить життя легшим і відновлює зв’язок із собою.
У дорослому світі «серйозність» часто вичавлює легкість. Ми навчилися відкладати гру «на потім», як на дитинство. Але саме гра — безчужа, безоцінна, безрезультатна — повертає доступ до живої частини нас: сміху, інтуїції, ризику без страт.

Гра не означає безвідповідальність. Вона означає дозволити собі експеримент: помилитися, посміятися, бути нелогічним. Через гру ми тренуємо креативність, відновлюємо допитливість, знімаємо напругу. І, що важливо, вчимося ставитися до себе більш ніжно.
Почати можна з малого: 20 хвилин без мети, заняття, яке колись приносило радість, або гра з другом без плану. Це інвестиція у внутрішню свободу.
Дозволь собі погратися — перший крок до повернення кольорів у життя.

Невидимість у власних стосунках

Найглибша самотність — це не тоді, коли поруч нікого. А коли поруч є хтось, але тебе ніби не бачать.
Це відчуття невидимості болить особливо. Ти поруч, але слова не доходять. Погляд ковзає по тобі, наче ти фон. І поступово ти починаєш сумніватися: може, я справді перебільшую?

Невидимість не завжди про байдужість партнера. Часто — це зустріч двох людей із власними тінями: один не витримує чужих емоцій, інший боїться зникнути, якщо не буде зручним. І починається танець — хтось мовчить, щоб не злякати, хтось не слухає, щоб не почути.

Видимість у стосунках починається не зі «зроби мене важливою», а з «я наважуся бути собою, навіть якщо тебе це не влаштує». Це ризик. Але без нього не буває живої присутності.
Бути видимим — болісно, але це єдиний спосіб бути справжнім.

Вітаю. Мене звати Ольга. Я практикуючий психолог, спеціаліст з Психосоматики.

Я працюю з такими запитами, як:

🌱панічні атаки та некероване відчуття страху, тривоги

🌱симптоми у тілі та емоції, які заважають відчувати легкість життя, радість, ентузіазм

🌱супроводжую на етапі змін, коли треба закріпити нові та ефективні навички для тіла та психіки

Перша освіта-філологічна, тому я добре розуміюся на ввічливій, уважній комунікації і перш за все ціную довіру, яку вибудовую з клієнтом.

Теми: відносин, батьківства, зміни професії, адаптації у нових умовах життя, пошуку власного шляху та реалізації — це мої сильні сторони, які базуються на власному досвіді.

Пропоную психологічні сесії на таких умовах:

50 хв - 500 грн

Контакти:

Телеграм: olgavpankova
Телефон: +380977992375

®️

Сором за успіх

Ми звикли говорити про сором за провал. Але є ще інший — тихий, прихований, за те, що вийшло.
Коли в тебе щось виходить, а близькі реагують мовчанням, іронією чи натяком на заздрість — усередині з’являється дивне відчуття: «ніби зробив щось погане». Це — сором за успіх.

Його коріння в досвіді, де радіти — небезпечно. У родинах, де не можна вирізнятись, бо хтось поруч завжди «гірше», будь-яка перемога сприймається як зрада спільності. І людина вчиться ховати радість, применшувати себе, не говорити про те, що добре.

Парадокс у тому, що справжня зрілість — це вміння витримувати не тільки біль, а й задоволення. Дозволити собі світло — теж частина роботи над собою.
Спробуй сьогодні не применшувати те, що вдалося. Навіть якщо це дрібниця — дозволь собі її відчути без вибачень.

Неможливість зосередитись — коли психіка у тривозі

«Не можу зібратись» — не завжди про лінь. Часто це про втому від постійного напруження.
2025 рік — час, коли наші нервові системи працюють на межі. Війна, невизначеність, економічний тиск — і мозок реагує, як на тривалу небезпеку. Концентрація зникає, пам’ять коротшає, навіть прості завдання викликають спротив.

Це не слабкість. Це спосіб психіки сказати: «Я перевантажена».
Відновлення починається не з примусу «зберися», а з м’якого спостереження: що саме зараз мені не під силу? Де я перенапружуюсь?
Фокус повертається тоді, коли ми даємо собі право на розфокус. На тишу, повільність, прості дії без користі.

Іноді зібратися — означає спочатку дозволити собі «розпастися на частини».

Після втрати довіри

Відновити довіру — не означає «забути». Це означає навчитися жити з пам’яттю, яка не болить кожного дня.
Коли довіру зраджують, всередині щось падає. Не лише віра в людину — а віра в реальність. Здається, що тепер будь-хто може вдарити. І тоді ми починаємо закриватися — або перевіряти, контролювати, підозрювати.

Але справжнє відновлення не в тому, щоб повернути все «як було». Бо того «як було» вже немає. Є нова історія — із тріщиною.
Цю тріщину можна перетворити не на кінець, а на нагадування: «Тепер я бачу ясніше, тепер я обережніший, але ще здатний на контакт».
Довіра не народжується вдруге одразу. Вона проростає тихо, у кожному маленькому «ти прийшов», «ти почув», «ти не зрадив цього разу».

Довіра — це не сліпота. Це здатність знову бачити, не відвертаючи очей.

Коли здається, що тебе не цінують

Це дуже тонке відчуття — коли наче все добре, але всередині щось стискається.
Слова вдячності звучать, але не гріють. І здається, що ти даєш більше, ніж отримуєш.

Іноді проблема не в іншому, а в тому, що наші способи проявляти любов і підтримку різні. Ми чекаємо на визнання у формі, яку самі звикли давати — і не помічаємо, що інший говорить «люблю» по-своєму.
А буває, що ми справді опинилися там, де звикли більше віддавати, ніж брати. І тоді образа стає сигналом: «мені потрібно бути поміченим».
Можна не вимагати — а просто сказати: «мені важливо знати, що я для тебе значу».

Іноді ці слова відкривають двері, за якими давно чекали тепло.

Привіт. Я Катя і я сертифікований та акредитований гештальт терапевт.

Вже 8 років я працюю з

• клінічними запитами: депресивні стани, апатія, панічні атаки, розлади особистості

• екзистенційними запитами: втрата сенсу життя, кризи ідентичності

• травматичним досвідом

• запити про стосунки: з батьками, з партнерами, з дітьми, з грошима

Маю клінічну спеціалізацію та спеціалізацію з роботи з гендерною ідентичністю, парами та подружніми відносинами
ЛГБТ 🏳️‍🌈 friendly

Сесія 50 хв - 35 €

Звертайтесь, @sernada

Коли тиша лякає

Ми прагнемо спокою, але коли він приходить — стає тривожно. Знайоме відчуття?
Після довгих періодів стресу чи хаосу, коли життя нарешті стихає, багато хто відчуває неспокій: «Ніби щось має трапитись». Це реакція нервової системи, яка звикла жити в режимі тривоги. Тиша сприймається як загроза, бо мозок не розуміє, що робити без постійної напруги.

У такі моменти варто не намагатися заповнити паузу, а помічати: «Я не в небезпеці. Це просто спокій». Повертатися до тіла — через дихання, рух, торкання, запахи.
Спокій — не порожнеча. Це простір, який треба навчитися витримувати. І з часом у ньому з’являється не тривога, а ніжність.
Іноді тиша — це не відсутність життя. Це знак, що життя нарешті дало нам передих.