Тож чи варто поспішати відповідати на їхні повідомлення☠️

Ідентичність потребує постійного втілення. Інакше вона згасає, зрештою перетворюючись на спогади. А спогади не мають життя.

Чим більше страху перед кожним її втіленням, тим більше вона варта втілення. Тим більше вона є тим, ким ти справді хочеш бути. Кожен страх це випробування реальністю світу, де бажане видається за дійсне. Це скрута, яка робить можливим торжество. Торжество над собою вчорашнім, яке необхідне для битви з собою сьогоднішнім, за право називатись новим завтрашнім. Гордим носієм вибореної ідентичності.

Зрештою тільки страх є справжнім поводирем у напрямку досягнення висловлених вподобань. Кожна здача йому лише втілює вподобання виявлені — зазвичай протилежні до висловлених. І лише рух у його напрямку проти сумнівів є рухом назустріч собі, за якого більше не соромно.

For live’s become too large for us to meet again

Never confess. Confession is for the confessor. It makes you feel good; it ruins the lives of everyone else. It’s a selfish thing to do. Don’t confess.

Tokyo Vice

Не бійтесь відпускати людей, ба навіть відштовхувати їх, якщо дохуя настирливі

There’s time for words and time for swords

Тре курс із Life Maintenance

Being so full of myself have I never so fooled myself

Схоже міленіальсько-бумерське «привітяксправи» себе цілком вичерпало, і навіть при отриманні на нього відповіді (що вже неймовірно), не веде до хоч на скількись залучаваної розмови.

Єдиний засіб підтримання звʼязку в сучасному світі це ділення одразу чимось конкретним, бо інакше дія «відповісти» не поставить галки, не закриє гештальт, і не викреслить завдання з переліку на зробити. Надто mentally taxing воно є, як і довільне відкрите питання у переписці. Пальці не для спілкування, вони для письма та інших занять з приємною втомою.

Чим конкретно поділитись? Мемом. Чи рілзом. Чи що у зумерів зараз популярно. Суть звʼязку не у тому щоб знати хто як чи як у кого справи, суть у емоціях, яку люди у звʼязку отримують. Глибокі питання тре лишати на потім, коли люди розігрілись для цього, бо інакше вони ніколи не нагріються для відповіді на них.

Присвячується перегляду відміном обох Топ Ґанів

Одну людину побачити,
Одну навідати,
Одну набрати;
Одній віддати,
У іншої забрати;
З однією потеревенити,
Іншу забути;
З однією почати,
З іншою закінчити;
Тій написати,
А тій писати припинити;
Одну згадати,
І їй же нагадати про себе;
На одну подивитись,
На іншу дивитись перестати;
З однією побачитись,
З іншою перестати бачитись;
З однією зіграти,
З другою пограти,
З третьою гру закінчити;
З однією взаємини відновити,
З іншою запустити;
Одну до себе впустити,
Іншу відпустити.

You are in no way afraid of your tasks. The only thing you are afraid of is your inefficiency.

You have three issues to address in the email to your contractor? Of course you’d never think of writing three separate emails, you’d be drowned by the feeling of guilt that you haven’t managed to compose one “effective” email, and no matter that the contractor needs to address all the three issues at once when replying, otherwise the burden of guilt becomes his.

You’d never think of making two calls separately, no fucking way. You have to do them one by one at once, otherwise you’d waste the precious time of walking outside the building. Ending up making them when it is too late, as who could’ve thought that the computational burden of prioritisation goes quadratically rather than linearly.

And cleaning. It’s either the entire thing with no stone unturned or nothing. Because it’s binary: you can’t do half-cleaning. You cannot not do vacuuming after dusting, and not do mopping after vacuuming, and not change bedding after mopping or vice versa. You gotta go on and on with no right to stop. Otherwise you won’t even start.

You are scared of your own inefficiency. And only by letting yourself lose to it you will achieve effectiveness.

Carpetman це музичне відкриття року, як Tvorchi колись давно — навіть не думав що українці, так і тут шокований був коли довідався

Як показує досвід, меми і рілзи призводять до мюту