The Grill Room — зараз один з моїх улюблених подкастів про медіа, бо у ведучого є доступ до лідерів найбільших і найцікавіших видань в англомовному медіапросторі.

З недавнього — цікаве інтерв’ю з головною редакторкою The Economist Зенні Мінтон Беддоуз: про бренд журналу в епоху коли традиційний глобальний ліберальний порядок все менше в моді і про секрет його бізнес-успіху.

2016 рік: Гілларі Клінтон програє́ вибори через дрібне порушення протоколів імейл-комунікації.

2025 рік: журналіста випадково додають до групового чату, де високопоставлені чиновники адміністрації Трампа обговорюють секретні військові плани.

Вчорашня стаття The Atlantic за добу стала найпопулярнішим англомовним матеріалом року в інтернеті — з великим відривом (via Axios)

Тематична класика

Ґрейдон Картер, який був головним редактором американського журналу Vanity Fair з 1992 по 2017 роки, кілька тижнів тому опублікував свої мемуари. Тож зараз в американських медійників хвилинка ностальгії — згадують давньоминулу епоху, коли журнали були неймовірно прибутковим бізнесом і ніхто не рахував гроші, поки не прийшла ера онлайн-реклами і соцмереж.

Повні мемуари читати не планую, але цікаво було прочитати статтю Браяна Барроу, який був автором у Vanity Fair усі 25 років правління Картера. Це наполовину огляд книжки колишнього боса, а наполовину власні міні-мемуари — Барроу розповідає про свій шлях і детально описує розкоші золотої доби Vanity Fair (найбільш яскравий факт: на піку він де-факто отримував понад 160 тисяч доларів за журнальну статтю).

Якщо трохи вдатися в філософію, це історія не лише про медіа і бізнес, а й про те, що деколи в житті з нами трапляються (незаслужено) хороші речі, які треба вміти вчасно розпізнати і цінувати.

А якщо повернутися до бізнесу — то ознака часу: після Vanity Fair Картер запустив новий медіабізнес, у центрі якого імейл-розсилка.

Один з результатів перших 100 днів Трампа — кардинальний розворот курсу виборів у Канаді.

Ще кілька місяців тому ліберали були максимально непопулярні, всі опитування пророкували перемогу консерваторам. Але провокації Трампа і його економічна війна змусили канадців передумати і довірити управління країною технократичному лідеру лібералів Марку Карні, а не лідеру консерваторів П'єру Полієву з його трампоподібною риторикою.

Додатковий штрих — якщо кілька місяців тому усі очікували, що Полієв стане новим прем'єр-міністром, зараз він навіть не зміг переобратися до парламенту.

У суботу буду виступати на LEGIO Historica у Червоному корпусі КНУ. Поговоримо про Вікіпедію і книги — як Вікіпедія відображає читацькі інтереси + як Вікіпедія та гіпертекст впливають на те, як ми читаємо.

Крім моєї сесії о 14:00, в програмі ще багато цікавого з десятої ранку. Приходьте!

Як Вікіпедія буде використовувати штучний інтелект?

Фонд Вікімедіа — організація, яка підтримує роботу Вікіпедії — вчора опублікував свою ШІ-стратегію. Вона визначає, як Фонд буде застосовувати ШІ для підтримки волонтерів-редакторів Вікіпедії.

Власне, Фонд використовує штучний інтелект вже давно. Виділена команда, сфокусована на машинному навчанні, існує вже біля п’яти років. Ця стратегія лише чіткіше сформулювала пріоритети в роботі на наступні кілька років.

Кілька важливих тез:

1) Контент у Вікіпедії створюють живі люди — спільнота з багатьох тисяч волонтерів по всьому світу. Так було, є і буде; жодних змін у цьому не планується.

2) Фонд Вікімедіа використовує і продовжить використовувати ШІ для підтримки спільноти.

І тут є кілька пріоритетів:

✔️Підтримка модераторів — адміністраторів і патрульних — для ідентифікації проблематичного контенту
✔️Автоматизація повторюваних завдань
✔️Розвиток інструментів автоматичного перекладу, щоб у редакторів Вікіпедії залишалося більше часу на створення оригінального вмісту про їхній локальний контекст
✔️Автоматизований онбординг нових волонтерів

NB: Ця стратегія визначає лише пріоритети Фонду Вікімедіа як організації, яка технічно підтримує платформу Вікіпедії. Те, як ШІ використовують волонтерські спільноти редакторів Вікіпедії — це тема для окремої розмови.

🇺🇸Мистецтво політичної влади в (майже) демократичній країні: шість уроків від Ліндона Джонсона

У розпал ковідного карантину я прочитав “The Years of Lyndon Johnson” — найкращий історичний нонфікшн, який коли-небудь зустрічав. У чотирьох томах Роберт Каро майстерно розповідає біографію американського президента Ліндона Джонсона і використовує її як тло, щоб дослідити природу політичної влади.

Зараз я нарешті написав короткий огляд основних ідей з цієї серії — наскільки це взагалі можливо для епічного наративу на три тисячі сторінок.

Сподіваюся, що 89-річному Каро вистачить часу і сил дописати п’ятий і останній том, а в нас колись вийде ця серія українською. А поки можете почитати мою замітку про те, як здобувати політичну владу в (майже) демократичній країні на прикладі Джонсона.

Сьогодні опублікував новий матеріал на Old York Times — огляд “The Years of Lyndon Johnson”, легендарної біографії Ліндона Джонсона👆

Бонусний факт: це, мабуть, мій рекорд прокрастинації над однією статтею: як бачите, документ з планом в мене існував з жовтня 2020 року.

Лонгрід на вихідні — проникливе есе про насолоду від мистецтва і новизни в епоху ШІ-слопу

Як визначити, що текст написаний штучним інтелектом?

За старою приказкою, «on the Internet, nobody knows you're a dog». У 2025 році це можна переформулювати на «on the Internet, nobody knows whether you're an AI».

Як визначити, що лист, пост чи есе були написані штучним інтелектом без особливого втручання людини? Ідеально точного способу немає. Але є ознаки, які легко впадають в око. Наприклад:

1. Відсутність глибини — ніби все правильно написано на перший погляд і без формальних помилок, але якщо уважно вчитатися, то виходить булшит.

2. Вихолощеність і відсутність персонального стилю. І також все настільки і формально правильно написано, що аж нудно. Немає описок чи small inconsistencies (як, наприклад, вкраплень англомовних слів у текст українською).

3. Чітко структурований список, особливо якщо кожна позиція починається із заголовку, який відділений від основного тексту двокрапкою чи крапкою. (Як бачите, я сам люблю структурувати тексти в списки, але, можливо, час від цього відходити🙂)

Якщо маєте інші спостереження, накидайте в коментарях.

📍Бонус: підбірка 10 дотепних неологізмів, які можна використовувати для опису комунікації в епоху ШІ: chatjacked, promptosis, chatcident та інші.

У чому цінність Вікіпедії в епоху штучного інтелекту? Ділюся думками в короткому відеоесе для «Вікімедіа Україна», подивіться/послухайте.

А для тих, кому зручніше текстом — версія мого есе про Вікіпедію в епоху штучного інтелекту вийшла у колонці для «Межі»

Бонус: у процесі стався мем “I...worked on this story for a year...and...he just...he tweeted it out”

Метакоментар до попередньої публікації: чому цінно публікувати тексти в традиційних мейнстримних медіа, хоча у соцмережах і/або у відеоформаті цей матеріал, можливо, побачить більше людей? Принаймні тому, що статтю в традиційному медіа прочитає ШІ ;)

Цікавий матеріал для таких нердів американської журналістики, як я — великий профайл відділу колумністики (“Opinion” section) The New York Times та його керівниці Кетлін Кінґсбері.

У NYT, традиційно для великих американських газет, розділені редакція (newsroom) і колумністика (opinion). Вони мають окремих редакторів, які не підпорядковуються одне одному.

Чим унікальна NYT — за останні кілька років відділ колумністики там дуже виріс. Це вже не просто про колонки в газеті чи на сайті: вони публікують популярні подкасти, продюсують відео, роблять складні спецпроєкти. Загалом там працює 200 людей. Це робить Кінґсбері однією з найвпливовіших людей у світі американських (а певною мірою і глобальних) медіа, хоча про неї мало хто знає.

Правда, проблема в тому, що мало хто розуміє різницю між news і opinion — як пише авторка профайлу, навіть працівники NYT не завжди знають what makes something an “Opinion” story or not. І вже точно цієї різниці не розуміють читачі.

Профайл вийшов у журналі New York, не плутати з New York Times ;)

Трохи статистики для вечора п'ятниці — перегляди статті про Портнова у Вікіпедії злетіли з 60 переглядів до 90 тисяч за день.

Статтю почали оновлювати вже буквально через кілька хвилин після новини про вбивство. Розділ про кримінальні провадження і судові справи проти Портнова займає понад третину тексту.

Штучний інтелект швидко руйнує мовні бар’єри. Один з найцікавіших анонсів цього тижня — інтеграція перекладу в режимі реального часу в Google Meet.

Ще цікавий матеріал на тему — недавня стаття The Fix про те, як найбільше медіа Гренландії створило ШІ-інструмент для оперативного перекладу матеріалів з данської на гренландську.

Компанії, які заробляють на ШІ-бумі — Nvidia, OpenAI… і Roaring Spring Paper Product, пенсильванська компанія, яка виробляє зошити.

У момент коли практично всі студенти використовують ШІ, американські викладачі повертаються до використання старих-добрих екзаменаційних зошитів (blue books), пише Wall Street Journal.

«Цю нову золоту епоху екзаменаційних зошитів ніхто не міг передбачити ще кілька років тому, коли дистанційне навчання поставило їх на межу зникнення. Але після того, як продажі впали в 2020 і 2021 роках через пандемію, вони відновилися в останні роки через ШІ.

Компанія відмовилася надати конкретні цифри щодо [продажу] своїх екзаменаційних зошитів, тому я звернувся за інформацією до університетів по всій країні.

Продажі екзаменаційних зошитів цього навчального року зросли більш ніж на 30% в Техаському університеті A&M і майже на 50% в Університеті Флориди. Це зростання було ще більш вражаючим в Університеті Каліфорнії в Берклі. За останні два навчальні роки продажі синіх зошитів у [його офіційному кампусному магазині] зросли на 80%».

Загалом, думаю, повертатися до паперу в цифрову епоху — це лінивий підхід, який погано масштабується. Але деколи може бути справді корисним.