Сьогодні день пам'яті закатованих та загиблих у полоні, приурочений до трагедії в Оленівці

Про теракт в Оленівці, де були вбиті 47 захисників Маріуполя у The Ukrainians вийшла книга-меморіал "Оленівка. Злочин. Пам’ять. Поламана система"

Під час теракту в окупованій Оленівці в ніч на 29 липня 2022 року загинуло щонайменше 47 українських військовополонених — захисників Маріуполя. Ця книга — не лише меморіал загиблим, а й хронологія злочину: що сталося в «бараці 200», — у детальних спогадах азовців, які вціліли і яких повернули в Україну; яка ситуація із розслідуванням; як упродовж XX століття міжнародна спільнота удосконалювала правила ведення війни і як міжнародне гуманітарне право, покликане зробити війну чесною і захистити тих, хто не може чинити спротиву, допускає російські військові злочини проти України й українців.

«Книжка у ваших руках провіщає непросте, але вкрай важливе читання». Денис Прокопенко «Редіс», полковник, командир 1-го корпусу Національної гвардії України «Азов»

Над книгою спільно працювали видавництво The Ukrainians Publishing, Платформа пам’яті «Меморіал» та Медійна ініціатива за права людини.

Відклала "Маїсових людей" Астуріаса, тому що на мене в бібліотеці накинулася книжка про панянок з книжкового клубу у маленькому містечку, які намагаються вивести на чисту воду підозрілого сусіда, який не виходить вдень на вулицю та, скоріше за все, робить щось підозріле з дітьми. Як я думала.

Початок цікавий та багатообіцяючий, але після 300-ї сторінки я вже дещо розчарована, тому що відвідування головною героїнею книжкового клубу та знайомства з тими жінками насправді не відіграє особливого значення для сюжету і вайб відчайдушних господарок з елементами надприроднього, як було спочатку, більше не відчувається. І мені сумно через це.

Але, для збереження балансу всесвіту, можу порадіти за авторку українського походження, чий роман у цьогорічному довгому списку The Booker Prize.

Сьогодні у швидкісному поїзді почала читати "Швидкісний поїзд" Котаро Ісаки. Книга чекала на полиці більше року моменту, коли я захочу подивитись екранізацію, а, як відомо, дивитись фільм після книги краще, ніж навпаки.

Атмосфера повного занурення відбулася, хіба що я не наймана вбивця і їхала не шінкансеном, а в інтерсіті, а так все було дуже схоже.

А з уже прочитаним ситуація наступна. "Маїсові люди" Астуріаса сьогодні зранку дочитувала в поїзді. Хороша книга, але не така, щоб всім рекомендувати, спробую якось зрозуміло про неї написати пізніше.

"Як бути двома" Алі Сміт дочитала ще вчора. Дуже вражена першою половиною книги і не дуже - другою, але обидві дали простір для думок, про які я також розкажу.

Про "Посібник зі знищення вампірів" не хочеться нічого писати. Це як прохідний фільм - подивитись і забути.

За останній тиждень натрапила на декілька згадок про фільм "Коли Гаррі зустрів Саллі". Коли вже навіть у шостому сезоні "Brassic" про нього згадали, я зрозуміла, що це знак, і пора нарешті його подивитись.

Перш ніж писати про враження від останнього прочитаного, було б непогано написати хоч трохи про те, що було прочитано вже тижні (майже місяці) тому.

Почну з Отесси Мошфег і її роману "Мій рік відпочинку та розслаблення".

Я знала, чого очікувати, тому що до цього читала "Ейлін" Отесси Мошфег. Очікувати занурення в мозок не надто приємної, м'яко кажучи, героїні, яка тобі не подобається, але яку ти розумієш, або мусиш зрозуміти, бо інакше книжку й не прочитати. Так все і сталося.

Роман "Мій рік відпочинку та розслаблення" відчувається як випадковий фільм, який ти дивишся по телевізору о другій годині ночі в напівсонному стані. На ранок ти не згадаєш ні його сюжет, ні те, як він звучав, ніби ти дивився його зовсім без звуку. Залишиться тільки спогад, трохи замилений, ледь зернистий образ героїв. І, можливо, його назва на випадок того, щоб знайти пізніше й подивитись онлайн, щоб потім і про цей намір забути вже остаточно. Проте, залишається відчуття того, що щось в тобі змінилося, якийсь нетривкий образ закарбувався в пам'яті і залишив після себе тоненьку звивисту стежку, куди часом прямують твої думки.

Головна героїня, безіменна нараторка - молода жінка, яка втрачає сенс існування і сенс шукати мету буття. Тривала депресія заморожує її тіло та мозок, притуплює здатність думати та відчувати. Єдине, що пов'язує її зі світом - подруга, яку вона не зносить, та колишній бойфренд, якому вона не потрібна. І фільми з Вупі Голдберг.

Ледь відчутне бажання вибратися з цього стану змушує її знайти терапевтку з дивними методами лікування та зібрати вдома купу ліків, які відправляють її в міцний сон без сновидінь з побічними ефектами у вигляді купівлі нових речей уві сні і відвідування публічних заходів, на які вона в нормальному стані нізащо б не пішла. Вона приймає рішення віддатися волі сну на місяці, щоб після пробудження вирішити остаточно - чи продовжувати їй жити чи ні.

Це одна з найкращих (після "Під скляним ковпаком" Сильвії Плат) репрезентацій неприкрашеного психологічного розладу в літературі, що мені траплялася. Фінальна частина роману наводить на думки про те, що весь той дискомфорт, у який Отесса Мошфег занурила свого читача, був як стискаюча нутро тривога перед настанням катастрофи, що послаблюється, коли ця катастрофа стається. Тим часом катастрофа дає якусь хворобливу подобу зцілення, подобу катарсису і відчуття тимчасового полегшення.

Це одна з тих книжок, читаючи які, боїшся впізнати на сторінках себе.

З роману "Місячне сяйво" Майкла Шебона дізналася про американську режисерку, акторку, поетесу та теоретикиню авангарду українського походження Майю Дерен (Елеонору Деренковську), яка народилася в Києві у 1917 році та згодом переїхала з батьками до США.

"Кінематограф Майї Дерен критика визначає як «поетичну психодраму», «кіно трансу». Сюжету в її короткометражках немає; завдання зображення — завдяки грі світла, тіні, дзеркал і анфілад, зміни гострих оптичних ракурсів, вивіреного церемоніального ритму вивести глядача за межі реального простору та часу, занурити в стан гіпнотичної завороженості. Зазвичай знімалася у власних фільмах сама, знімала друзів та близьких (Гакеншміда, Дюшана, Кейджа, Анаїс Нін)".

За два дні прочитала книгу, яка увійде в топ року і, скоріше за все, в улюблене прочитане за весь час.

Колишній військовий Г'ю Стентон відправляється у 1914 рік, щоб врятувати світ від невідворотної війни. І це було захопливо. Мені настільки сподобалось, що я одразу пішла замовляти іншу книгу автора.

"Знову й знову" Бена Елтона - це динамічний пригодницький роман, який демонструє те, що за руйнуванням світу ніколи не стоїть одна конкретна людина, і, позбувшись одного вождя, проблему не вирішити.

Прекрасно. Фінал очікуваний, але як же філігранно втілено ідею. Я в захваті. Хочу серіал по цій книжці.

Дивлюся на нотатки з книжками, про які ще не писала, а потім дивлюся на кількість роботи, яка на мене сиплеться таке відчуття що нескінченно, і розумію, що я швидше забуду сюжет прочитаної книги, ніж напишу про неї відгук.

Ось, наприклад, роман Трейсі Шевальє "Дівчина з перловою сережкою". Прочитала місяць тому за один день. Мене захопило.

Це той випадок, коли авторка ніби взяла сторінку з вікіпедії про Вермеєра і написала цілу книгу, сюжет якої побудований навколо ледь не містичної загадки, яку приховує одна з відомих картин.

Написано дещо поверхнево, без занурення в світ персонажів, окрім абсолютно вигаданої головної героїні. Але мені було цікаво. В якості історичного фікшену дуже непогано.

Хоча бажання дивитись екранізацію в мене не виникло. Розкажіть, якщо дивилися, як вам✨

Коханки. Ельфріда Єлінек

Ця книга написана так, що імена героїнь не так важливі, тому що авторка описала суто гіпотетичну ситуацію, в яку може потрапити жінка, обтяжена метою бути дружиною, матір'ю, бо тільки так можна влитися у суспільство та знайти своє місце в колі жінок, які вже стали дружинами та матерями.

Не заглиблюватимуся в тему й не стану говорити про те, що книга в цілому не втратила своєї актуальності, тому що незаміжня/бездітна жінка й досі притягує до себе питання "а коли вже?", а скажу, що з цієї книги я б радила знайомитися з книжками авторки, щоб занурення у темряву людських душ було поступовим, а не холодними пальцями, які стискають тобі шию, поки ти читаєш "Піаністку", або в'язким болотом, в яке тягне роман "За дверима", аби позбавити тебе дихання під фінал.

Дві жінки, двоє чоловіків. Одна лінія стосунків - удавана пристрасть, що приховує у собі чіткий розрахунок, інша - жага отримати будь-яким способом прихильність, яка насправді не потрібна. Історії цих жінок та чоловіків завершаться абсолютно по-різному. Ще й трагічності вистачить, в залежності від інтонації, з якою прочитаєш останні сторінки.

Третя прочитана книга Ельфріди Єлінек і перша, яка мене не травмувала, тож можу радити.