Шо я зрозумів, будучи в армії — мої погляди на життя ніколи нікуди не впишуться до кінця. Я хуйова ролмодел, як її не покрути.

Ненавиджу узагальнення поглядів, ярлики та іншу хуйню. А це нажаль нормальний спосіб сприйняття світу для людей.

Людське схвалення чи засудження нагадують мені пропалену шльондру, яка завжди йде туди, де більше платять.

Друга річ, котру я зрозумів в армії — добрим я з неї не повернусь.

Третя — колись мене ненавидітимуть і зневажатимуть ті, хто раніше любили.

And last but not least… Мені на все це буде абсолютно похуй.

Іронічно, але єдині двоє людей, котрі могли зрозуміти мене по життю, зараз не тут. Хтось обрав трансфер в Канаду через Польщу, а хтось сонячне проміння Португалії.

Так само зробили ще двоє надзвичайно близьких мені людей, чиї цінності я розділяю, і кому бажаю по життю лише щастя та успіхів.

Усіх їх мені не вистачає.

І все ж, як я написав вище, я ніколи не впишусь повністю в жодну з систем. Тому я зробив те, що вже зробив. Я тут. Де війна.

А колись обиратиму знову. І можливо зовсім інакше. Все по-іншому, все як захочу, все як вважатиму правильним саме для себе.

Україна? Можливо я за неї помру.
Але мені її мало.
Я хочу весь світ.
Жодних привʼязок та привʼязаностей.

Колись я був зовсім близький до тієї свободи, котру собі змальовував. А потім прийшла війна.

Але я до тієї свободи доберусь.

Єдине, що мене зупинить це смерть, і те до наступної інкарнації (с)

Пу пу пуууу... Мото цієї війни.

Був у Харкові, провідав пораненого побратима, пожмакав на вулиці прегарного хаскі з повною гетерохромією, поїв у ресторані, сходив у зоопарк (нахуй зоопарки).
Одним словом, подивився людей, подумав, насолодився.

Шо я можу сказати? Відчув себе так ніби вийшов з-за ґрат. Можна просто гуляти, знайомитись, милуватись старим містом, насолоджуватись холодним вітром, прокрастинувати і планувати. Так це відчувається. А за кілька годин звідти знову всраті бліндажі, побруднені берці, двісті, триста, і підари, що респавняться кожного виїзду, скільки їх не вали. І ніяких зупинок.

На війні мене бісить підпорядкованість. Стільки років крокував до того аби ні від кого не залежати, мати можливість сказати "стоп" і "ні" будь-чому, щоб в результаті перерізати своїй свободі горло над жертовником нації...І зробив би це ще раз — така ціна становлення і треба її платити.

Але до чого я? Просто дискомфорт. Коли ти цивільний, у тебе є більш повна "свобода на нахуй". Ти можеш послати будь кого і будь-що без особливих наслідків. Війна ж така штука, що необережне слово чи дія може зчинити вплив не лише на тебе. А всі твої безцінні і недоторканні права не згодяться навіть для паперу під самокрутку. Свобода нікуди не дівається. А от наслідки вибору вже зовсім інші.

Мирне життя на смак ніби втрачене дитинство. Хочеться в нього пірнути і плавати як в тому клятому морі. От тільки в ті далекі часи поряд була мама і гидотні надувні нарукавники, що тримали тебе на плаву.

Але раз освоївши плавання, вже не повернешся до стану його незнання. І в нарукавники всуватися вже недоцільно й зашкварно. Так і з цією війною, насильством, сакральністю — безвідкатне дорослішання без можливості рестарту. Втрата вкоріненого відчуття Миру.

Це не значить, що я не маю бажання поїхати в абстрактну Бразилію, щоб танцювати там з цілком конкретною гарячою дівчиною (привіт, кохана), споглядаючи мирне нічне небо і тепле світло ліхтарів. Але де б я не опинився, мені вже не забути 24 лютого з тим відчуттям ахую і безсилля. Скільки б не тривав мир, його завжди може перервати війна, яку я не зможу зупинити. Лише прийняти, підготуватись, долучитись або ж втекти від неї. Іншого не дано.

Той "мирний" стан свідомості п'янить мою пам'ять. Я не хочу цілковито його втратити. Тому мені так приємно бачити освітлені міста вночі. Вони нагадують про тригодинні подорожі машиною з мого дитинства. Темні жахливі дороги, освітлені лише зорями і світлом фар, очікування того, як я приїду в село, вдихну незвично чисте повітря та побіжу пити воду, яка так відрізнялась за смаком від міської. І згодом дорога назад, в нічний Київ, що світиться 24/7. Ніякої небезпеки. Це те, що я так хотів би передати своїм дітям. Хоч трохи миру і безпеки.

Парадоксально але єдиний спосіб цього досягти, це продовжувати воювати. Аж доки світовий баланс не зміститься і ми не помітимо, що топимось в крові. І ніхуя романтичного в тому нема. Пора випливати.

...А Харків цього разу мене дуже порадував. Колись я в нього влітав аби віджати якийсь автосалон, заарештований в рамках кримінального провадження..Тоді місто здалось мені мертвим. Сьогодні ж я ним упивався.
Що ж..тепер є настрій перечитати Степового вовка. Колись мене ця книга неймовірно надихнула і навчила досить простим але важливим речам...

Нахуя тобі жити, якщо ти все ще не навчився танцювати з красивими жінками? Навіть якщо не вмієш танцювати..? Думайте)... кохайте, воюйте, танцюйте.. Така вже наша антитрилема існування)

Вітаю, панство.

Нарешті маю змогу поділитись з вами збором і невеликим подкастом чи інтервʼю — називайте як хочете)

Поговорили на досить вузькоспецифічні теми але вам може бути цікаво, раз ви вже тут. Крім того, розповів коротко про наш збір.

Підтримайте гривнею, котани, це зараз дуже треба 🫶

За невеликий донат в 600 грн, до речі, зможете доєднатись до йога-марафону, котрий проводить мій Майстер. Хто мене знає, той в курсі й щодо моєї скурпульозності і дотошності у виборі спеціалістів. Люблю я майстрів своєї справи. Паша безумовно з таких, тому доєднуйтесь, пробуйте практику на собі і отримуйте результат.

https://www.instagram.com/p/DB3E2i4hbdj/?igsh=amszNG9pZGhtbTZs

А ось тут ми загалом і поговорили 🗿🌚

Якщо вам зайде, пишіть. В майбутньому я сподіваюсь повторити досвід таких розмов на цікаві мені теми. Але то вже буде більш конкретно і глибше.

Друзі. І перед початком марафону все ж таки добився і отримав дозівл на публікацію інтервʼю з командиром, якому ми збираємо.

Поговори про йогу, буддизм (він буддист), війну, армію і купа всього ще. Як на мене-дуже цікавий матеріал, тому всім хорошого перегляду.

Нагадую про наш збір, всі інформація вище

https://youtu.be/i4quUrO9mtM

Ну і найголовніше… Не забудьте про банку…🌚🌝

send.monobank.ua/jar/ATd7Ynk1gg

Ну, і шоб трошки нагадати, шо кожна ваша копійчина сприятиме утилізації наших недобрих сусідів, закидаю один з відосів нашої роботи.

ps/ так, ви можете почути тут мій прекрасний голос🗿

💥Піхотний фарш

Ліквідація ворожої піхотної групи FPV-дронами.

📍Харківщина

Працює екіпаж «KEHTU» - лайк цим козакам.

🫡 Ми нищимо ворога кожен день!
Підтримуйте, підписуйтесь, донатьте на FPV (їх потрібно дуже багато)!

Збір на важкі дрони: https://secure.wayforpay.com/button/bb764dd8ee55f

☑️ ПІДПИСКА ТГ / YouTube / ФЕЙСБУК / TWI X / ІНСТА / TikTok /SL8-🇺🇦

Був такий кацапський виконавець — “Старательно рефлексирую”.

Нічого окрім його псевдо я не памʼятаю. Але якби я зараз робив тріпхоп альбом, то називався б він «Стараюсь не рефлексировать».

В мене вже зібралось немало не дописаних текстів, а вони мене абсолютно не влаштовують.

Результативність росте, я краще сплю, в моє життя повертається ритуалістика: від дихальних технік до йоги і спорту в цілому (д - дисципліна). Буддійська формальна практика теж зі мною хоча й нерегулярно.

Є й інше хороше.
Один крутий пан після кількагодинної нічної відеоконфи на тему «Психоделіки та реабілітація військових» ще й вирішив підігріти мене чаєм. Що чудово, бо мої бойові тануть у безлічі замовлень, що стосуються війни, а середній чек по чаю на цивілці це 10-15к. Шоб вистачило на півроку) Тут жаба душить на таке витрачатись.

До речі, про крутих людей.
Йоги та тьма інших небайдужих закрили наш збір на машину, вона буде вже на днях. Відчуваю вдячність. Навіть хочу їздити. Загалом, битись моє серце швидше завжди змушували лише мотоцикли. Війна це потрохи змінює.

В мені забагато усього аби вивалити це на цифровому папері.
Коли все йде в потоці, не хочеться особливо говорити. Надлишку енергії з бажанням розʼїбати увесь світ (в хорошому сенсі) в мене поки нема. Роблю, що маю, в своєму темпі.

Війна все такий же пиздоріз і все так само необхідна. Мʼясорубка Клаузевіца. На цю тему в тому числі гарно написав Врядник. Вийшла його Автаркія. Чудове чтиво. Багато з чим не погодився б але в цілому нічого кращого не читав на тему сприйняття війни, використання різних практик в цих жорстких умовах та воїнського світогляду загалом.

Якщо книга Зелінського нагадувала мені типову брошуру успішного успіху в плані мислення але для військових (занадто банально, при всій повазі до автора), то Автаркія жива і пристрасна. Цікава і ефективна в своїх практичних аспектах. Огляду не буде. Як я не зробив його на Метаромантику й кілька інших цікавих творів, так і тут.

Почитайте самі, я просто порекомендую.
Настрій у мене лежати в невеликому човнику, котрий течія несе в бік серпневого заходу сонця по одній із приток Десни, в бік Новгород-Сіверського монастиря.
Мала батьківщина в тих краях. Місце сили.

Мої архетипи розростаються ударами грому і блискавки посеред хмарного неба. Якщо я не є ними, то хто я? На тлі чого я їх бачу і де це тло?

Похуй.

Гра продовжується, воїни проламують двері войовничих вимірів потойбіччя, кров напуває землю достоту. Впору б захлинутись але ця земля бачила й не таке.

А я й далі пливу в тому човні, як майстер дзен. Тільки дзена там немає. Як і майстра. Як і мене. Та це питання часу. Поки ж подякую хвилям розуму — іноді вони виносять мене до приємних берегів.

Я хотів би обійняти кожного й кожну, хто втрачав. Мені теж боляче. Проте мені й добре. Горе й виття це нормально. Та пригадувати тих, хто жив і пішов як воїн не завжди варто з одним лише присмаком гіркоти.

Ірландець… Цей текст також усе ще лежить не дописаним. Десь лежить і він сам. Судити про смерть воїна з позицій обивателя, дурно хоча б з поваги до полеглого. Сльози це нормально. Сльози це ваше невідʼємне право. Як і помста. Як і прощення. Як і все по колу.

Більшості просто ніколи не стане зрозуміло, що таке красивий вчинок і красива смерть. Мораль лише відносність. Добро і зло не сталі величини. За смертями героїв не варто бачити одні лиш сльози і горе.

Вбивство ворога це таке внутрішнє покликання. І я збрешу, якщо скажу, що подекуди й сам не відчуваю від того задоволення. Але я себе і воїном у означеному мною сенсі не назву. То ж і відчуття ці не настільки притаманні мені.

Проте воїнів я бачив. І якщо ви думаєте, що їм не хотілось би крові і агонії ворогів, то ви ахуєнно так помиляєтесь. І в їх бажанні немає нічого поганого.
Сучасний світ старанно намагається змалювати нас миролюбними у наших же очах. Хоча ні. Зі світом усе в порядку. Це ми не чесні з собою. Не визнаючи якоїсь зі своїх сторін, ми спотворюємо реальність.

То ж згадуючи тих, хто пішов і ллючи сльози, радійте подекуди за те як ахуєнно ці лицарі єбошили на фарш своїх опонентів. Честь.

За цей місяць мене стільки разів запитали, як моя менталка, що я вже і сам цим зацікавився. Як на мене, то найкращий стан менталки тоді, коли про неї не думаєш. Я не можу нічого сказати про це. Один день так, другий сяк. Просто я вмію працювати з внутрішнім світом. Але в цілому, скажіть який стан менталки є нормальним і хто визначав ту норму? Мій розум діє відповідно до обставин. До війни моя психіка не часто стикалась з тим, що мене намагатимуться регулярно вбити, знаєте.

Згадана вічна гільйотина в купі з невизначеністю майбутнього і вимушеною необхідністю розпорошуватись на декілька діяльностей, замість того, щоб лупати одну-дві улюблених, котрі приносили б мені користь, задоволення та гроші... Увесь цей стан ніби не окей.

Але що про це думати? Найкращий інутремент для вирішення ментальних проблем має дві складових. Перша — робота з тілом. Бажано переносити його у просторі доволі часто, а ще й простір довкола нього змінювати. З другим підпунктом в мене дуже важко. Це виморожує. Але на війні така хуйня, що головна аксіома — "аби не гірше".

Другий пункт — припинення внутрішнього діалогу. Не плутати з уникненням себе і своїх проблем. Акт припинення діалогу це реалізація бездіяльності на рівні думок і емоцій. Якщо точніше, то це позбавлення їх уваги та відрізання чуттєво-мисленнєвого потоку, ще на етапі його зародження. Тобто до того, як цей потік зачепить вашу увагу разом з енергією, вбере їх в себе і понесе бозна куди, витискаючи вас ніби спанч-боба, що впав у простір між кухонною мийкою і запліснявілою стіною совкової кухні.

Ви не намагаєтесь вимкнути свої думки і почуття. Ні, ви просто помічаєте простір між ними і практикуєте утримання стану споглядання цього розуміння. Коли ментальне усвідомлення того, що всі ваші думки і почуття живуть окремо від вас, як Споглядаючого, закріплюється на рівні переживтого досвіду, спокій приходить сам.

Дуже дієва і гарна річ. Проте є й деякі нюанси. Утримувати це сприйняття допомагає регулярна медитативна практика. Складність в тому, що нічого особливого робити не треба. Але ми так звикли творити хуйню, що не розуміємо, який стан є первинним. Спокійним і нормальним.

Бездумне прослуховування музики, споживання тонн контенту по всім каналам сприйняття...Ось це все заважає. І може хитати вашу кукуху сильніше за війну, як таку. Але й на війні хіба більшість виходить з цього колооберту довбоєбізму довше ніж коли йому загрожує небезпека? Зрідка.

Світ йобнувся. Я завжди намагаюсь утримувати ясне сприйняття і бачити красу, навіть серед усіх потворностей. Але що я зрозумів...Моя карма не така вже й хороша для цього.
Так, я не бачу в потоках лави і гівна молочні ріки, як це буває в Просвітлених. Я лише сприймаю усе як закономірний результат і випромінюю любов та співчуття. Принаймні намагаюсь.

Але треба визнати (мені; за вас я не знаю), що світ таки йобнувся абсолютно цілковито.

...Куди не кину оком стомленим -
Кругом хуйня...

І спарва не в тому, що заябують мене питання сучі і все таке. Просто плотність, насиченість і об'ємність мисленнєвого і чуттєвого потоку в людства настільки зросли, що від таких показників, черепушки вже не можуть не тріскатись. Війни, катаклізми, крайнощі. Ти можеш вибудовувати свій власний світ...Але не можеш змінити загальної тенденції. Твій максимум це кораловий риф спокою серед океану пиздеця. І риф цей все одно під водою. Мить перед обличчям нескінченності. Процес вже не піде в зворотньому напрямку. Усе це можна лише пережити, якщо вдасться.

То ж як моя менталка..?
А я їбу?)

Я волів би тихо робити гроші, кохати й піклуватись про жінку, виховувати трьох дітей і слати цей світ нахуй разом з усіма його історичним викликами, геройствами та іншими висерами концептуального мислення. Так само як я хотів би слати нахуй погоню за грошима, задоволеннями, швидким дофаміном і якимось статусом та іншими зовнішніми атрибутами.

Стоїцизм чи Гедонізм? Аксіома Ескобара.

Секрет, як завжди в золотій середині, котрій вчив Будда. Десь вона мені вдається, а десь ні. Тут під боком історична битва, кров, смерть, подвиги, старання, самопожертва. І тут таки блядство, байдужість, брехня і єбуча інфантильність.
Я усе це можу знайти не тільки навколо себе, але й всередині. Кожен названий прояв вже є, просто увага і енергія розподіляються між ними нерівномірно.

Відчуваєте накал протирічч в цьому тексті і неясність умовиводів, які десь вже не за горами? Так от це і є середньостатистичний внутрішній діалог, котрий я припиняю. Облити ним стіну телеграму це вже відособлення себе від цього фаршу. І мені воно допомагає.

Що я хочу? Відпочити. Від війни і довбоєбізму. Від зайвих питань і від себе нарешті) Скоро мені це сподіваюсь вдасться.
Не хочеться мені наразі транслювати позитив.

Процитую вам дещо, про внутрішній стан і чесність: "Быть плохим заебись, мне лично нравится, быть плохим, значит быть, запоминай, красавица" (с).
Серед усіх цих битв і виборів, боротьби і протистоянь, ти маєш право бути хуйовим, злим, слабким. Не тому що ти такий по суті. А тому що іноді тобі потрібна маніфестація саме цього. Прояв саме негативу в світ. Не все можна трансформувати, відпустити, розчинити. Дещо треба вибити, викричати, виблювати і витрахати з власної голови.

Знаєте, дуже часто вам потрібен не психолог і не душевний спокій... Вам треба встати і набити їбало тому довбойобу котрий вас бісить. Вам треба послати нахуй ту тупорилу суку, яка сидить на роботі без настрою і їбе вашу голову. Вам треба нарешті звільнитись нахуй з тієї сраної роботи, яку ви так боїтесь втратити, бо не бачите альтернатив. Вам треба піти на війну і вбивати їбучих кацапів, а не гадати про правильність чи неправильність цих дій з моральної точки зору і про те, що ви можете втратити через такий вибір.

Ви знаєте, що виїдає вас зсередини. І ви знаєте, що робити аби це припинилось. Дещо треба просто прожити. І нахуй психологів! Разом з тими, хто каже вам про непотрібність психологів, хоча ви відчуваєте потребу до них піти)
У вас можна забрати усе окрім внутрішньої свободи і ваших вчинків. У вас можна забрати багато але не право на нахуй.

Доброї ночі.

Доки я тут відпочиваю, знайшов час ознайомитись з чудовим та змістовним матеріалом на тему Порожнечі в буддизмі, який вийшов на ютубі моєї Санґхи.

Якщо вас цікавить глибоке і в той же час точне розʼяснення питання, подивіться матеріал. Він ДОВГИЙ. Як на кліпове мислення) І звісно ж він вам швидше за все не треба, якщо ви не практикуючий буддист. Але все ж.

https://youtu.be/ZM9im2oImuA?si=lRL5Sb-p5bfez8KX

Символічно що відпустка моя завершується рівно в той день, коли я подав заявку в Трійку. 29 грудня. Рік як один тиждень. Насичений лютий тиждень. Весело пездець. Не знаю які тут робити підсумки. Я поки в ахуї як це розставатись з найближчою людиною на невизначений час. Коли я приймав рішення рік тому, то був сам один. Тільки я і мої ігри. Хтось називає це роботою.
Але я все ж радію. Боляче значить не байдуже, а жити — то любити і боротись.

Бути чоловіком значить брати відповідальність. Бути людиною значить грати. Бути Бодхісатвою значить рятувати.

Пірʼя павича сяє ще яскравіше, коли він пʼє отруту.
Так тибетці говорять про нелегкий шлях Ваджраяни. Ще говорять, що це ніби бути змією, що повзе до Просвітлення всередині бамбукового стебла, один кінець котрого вже у вогні…

Нехай ця пекуча отрута болю обернеться нектаром Просвітлення на благо всіх істот.
Нехай усе зло, що виникло через невідання, ненависть, бажання та їх поєднання, буде переможене.🙏

ОМ ВАДЖРАПАНІ ХУМ ПХЕТ!

Я так сміюсь з цього кожен раз. Спочатку звісно ахуєваю, а потім сміюсь) Загалом, я б мабуть заборонив на території України коментарі. Але оскільки такого не буде, то простіше не читати) Бо вплинути вони можуть лише на емоційний стан, не підготовленої людини. Я ж людина підготовлена, так склалось за роки медитації.

Колись мій шеф в адвокатському бюро навчив мене однієї важливої установки — «Когда меня там нет, они могут меня даже побить».
Абсолютно не важливо що каже про тебе людина, котра не може сказати тобі це в обличчя і ще й при інших людях.

Але віртуальна реальність звісно вносить звісно свої корективи. Як от захистити свою «Честь» у світі, де ти навіть не знаєш, хто по ту сторону екрану згадав твою мамку?) А може це взагалі бот…Кого ж тобі нещадно пиздити? З ким вступати в полеміку? Та й на чий суд видавати аргументи?)

А по факту ж різного роду патякання в інтернеті може і життя зруйнувати) Всі ці «кенсел калче» і так далі.

Але я от якось не переймаюсь цим. Якщо ми програємо, усі ці прекрасні люди, отримають своє.
Якщо ми не програємо, то теж отримають хоча й інакше.

І не буде кінця й краю цій боротьбі.
В мене звісно теж є позиція. І вона настільки специфічна, що мені навіть лінь її розписувати. Бо ж від того шо я її напишу, в моєму житті не зміниться рівно нічого)

Я так само поїду вбивати підарів, вони так само намагатимуться вбити мене.

Який висновок? Не знаю навіть. З точки зору мого бачення цього світу через призму буддійської космології, я б сказав, що в людства дещо змінився ум. Точніше його хвороби. Сам Ум незнищенний, сяючий і прекрасний. А от 84000 його хєрових станів грають новими фарбами кожні наступні 10 років.

Звідси бажання самоідентифікації як тварини / люстри чи якихось супергендерів чергових. Такі речі мають відображення і на фізіологічному рівні. Просто якщо раніше то була статистична похибка, рідка мутація чи типу того, то зараз це цілком собі повноцінний відросток в популяції. Правда віртуально роздутий цей відросток набагато більше ніж він є все ж по факту.

А я якби й не проти. Просто якщо хтось хоче вважати себе скажімо гвинтокрилом, то я не проти. А от робити вигляд зі свого боку, що людинка справді гвинтокрил, я не готовий. І навчати своїх дітей тому, що світ сповнений рожевих поні, гвинтокрилів та усіляких інших цікавих речей, я не бажаю. І ніколи не буду)

Так само як я не можу робити вигляд, що щось є нормальним чи прекрасним, якщо воно для мене таким не є. І питання природності всіх цих речей досить цікаве. Для мене вони природні, як природня хвороба. Як природне статистичне відхилення.

І най собі буде. Але брати участь в цирку абсурду я не бажаю. Його й так забагато в інших сферах.
Але поспостерігати за всім цім цікаво.

І от я як завжди закрутив. Аби внести трошечки ясності, я зроблю репост з каналу однієї розумної (на мій погляд) людини, котра тезово змогла розписати моє власне бачення ситуації, якщо не заглиблюватись в нюанси.

Я бажаю щастя усім істотам. Бо ж в кожного з нас свої затьмарення.
Часу розчаровуватись нема, світ живе, смерть крокує, маятник всесвіту коливається. І це прекрасно.

Промахнувся. Мої роздуми стосувались ось цього)